ПОВІДОМЛЕННЯ

Художник-інвалід Вадим Мартинюк: “Щоб не заважав, батьки-алкоголіки з народження залишали мене у діжці”

05.05.15, 09:07

0

3294

  Вадим Мартинюк з дружиною Інною

 

  Йому пророчили майбутнє «овоча» в будинку престарілих, але він зумів не лише стати улюбленою дитиною, коханим чоловіком, а ще й талановитим художником. Його картини сьогодні виставляють у галереях США.

 

 

Дитинство в діжці

 


  23-річний Вадим Мартинюк народився в невеличкому волинському містечку Нововолинську. Про своє дитинство згадує неохоче.


- Я народився здоровою дитиною, це батьки зробили мене таким, - розповідає хлопець. – Оскільки був дуже малим, багато чого і не пам’ятаю, усе розповідали сусіди.


  Батьки-алкоголіки не надто турбувалися про майбутнє Вадима. Щоб «не заважав», з самого народження малюка залишали в... діжці. Це як у звичайних дітей - манеж. Тільки от місця для розвитку підростаючого організму в ній не так багато. У результаті за вісім років у хлопчика повністю деформувалися кістки і атрофувалися м`язи. Він не міг самостійно ходити. А якщо додати до цього ще й неповноцінне харчування, відсутність вітамінів і свіжого повітря - картина вельми печальна.


  Першими на сполох забили саме сусіди. Вони звернулися до соціальної служби і Вадима забрали в інтернат для інвалідів на Рівненщину, потім - на Дніпропетровщину. За цей час у батьків Вадима народилися ще дві сестрички – Іванка і Таня. Їх з часом теж оформили у дитбудинок, але не в той де був Вадим, а в звичайний – дівчаткам «пощастило» більше: їх не саджали в діжку і вони не стали інвалідами.


- Досі з огидою згадую їжу, якою готували в інтернаті, - каже Вадим. - Основною і щоденною стравою були переварені макарони. В`язкі, без смаку, більше схожі на шматок тіста синього кольору на тарілці. Взагалі своє життя в цьому інтернаті я порівнюю з концтабором: хто сильніший, знущався над слабшим і молодшим, могли і принизити, і образити, і вдарити.


  Як правило, після закінчення школи ті з дітей, хто міг самостійно пересуватися, намагалися влаштуватися на роботу. Інших віддавали в будинок престарілих. Ця ж доля чекала і Вадима. У таких умовах хлопець жив майже чотири роки. За цей час у Нововолинську удочерили його сестер. Дівчатка і розповіли прийомним батькам про брата-інваліда.

  Так Вадим, уже 14-літнім підлітком, теж потрапив у сім’ю. У Олени та Василя Матвіюків вже підростали три рідних дочки і двоє прийомних синів. Окрім Вадима, Тетяни та Іванки, вони потім взяли ще чотирьох дітей. Саме в такій величезній родині у хлопчини по-справжньому відкрився талант художника, адже в інтернаті він міг малювати лише простими олівцями. Там на фарби чи фломастери педагоги особливо не розщедрювалися.

 


«Я ніколи не вважала свого чоловіка інвалідом!»

 


  Сьогодні у соцмережах Вадим виклав кілька десятків фоторепродукцій своїх картин, написаних олією. Дивлячись на його пейзажі та натюрморти диву даєшся, скільки оптимізму у цього хлопця!

 

 

- Я малювати не вчився ніде, але скільки себе пам`ятаю, стільки малюю, - говорить Вадим. - В інтернаті малював, щоб не бачити всього жахіття світу, у якому жив. Лише у прийомній сім’ї відчув себе по-справжньому потрібним і улюбленим.

 

 

 

  Вадим каже, що саме завдяки тітці Олені (там він називає свою прийомну матір) почав брати участь у багатьох обласних та всеукраїнських виставках, кілька разів перемагав у конкурсах образотворчого мистецтва. А потім відправив кілька робіт у США - там живе одна з рідних доньок Олени та Василя. Вона за сприяння пастора місцевої церкви і організувала виставку. 

 

 

  Минулого року у Вадима трапилося ще одна важлива подія в його житті - він одружився. З Інною Вони познайомилися два роки тому у Ковелі на щорічному з`їзді інвалідів. Інна приїхала туди як волонтер.


- Я відразу зрозумів, що це дівчина моєї мрії, - зізнається Вадим. - Ми спілкувалися кілька хвилин, а таке враження, що знайомі були все життя.


  У червні минулого року Вадим та Інна відгуляли весілля. Побралися молодята на батьківщині нареченої - в місті Рені Одеської області. Все було дуже скромно - тільки найближчі. А найбільше за Інну радів її син - 13-річний Денис.


- Я ніколи не вважала свого чоловіка інвалідом, - каже Інна. - Інваліди - це ті, хто краде, у кого діти голодні. А такі як мій чоловік, з трохи обмеженими можливостями, це не інваліди! Я найщасливіша, у мене турботливий, люблячий і уважний чоловік.


  Зараз Вадим живе у дружини. Кожен день малює і продає свої картини. Каже, що в середньому над однією картиною працює тиждень-півтора, а продає потім приблизно за 800 гривень. Покупці знаходяться швидко - через знайомих.


- Я найщасливіша людина! - Зізнається Вадим. - Все, що зі мною сталося – воля Божа, і я йому дуже вдячний. Тепер планую облаштовувати наше сімейне гніздечко і, звичайно, ж - дітей. Без них - ніяк!

 

Мирослава ЯРЕМКІВ.
 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Суспільство

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати