ПОВІДОМЛЕННЯ

Фото ілюстративне

 

Кореспондент «PRESS-ЦЕНТР» побувала у кількох прифронтових містах Луганщини

 

На сході найнебезпечнішими для українських солдат, журналістів і волонтерів територіями вважаються ті, де немає ані української влади, ані терористської. Там про місцевих не знаєш: друг чи ворог? Але, попри загальне уявлення про суцільні сепаратистські настрої на території Луганської області, і тут є населені пункти, де місцеві не впустили ворога на свою землю, чітко заявивши свою проукраїнську позицію.

 

Сватове: відстояли місто з однією радянською гранатою


У місті Сватове Луганської області проживало близько 20 тисяч людей. Однак з подіями на сході, за словами місцевих, багато хто виїхав. Хто в більш безпечні райони України, а хто – в «ЛНР» чи Росію.

 

 

Місцевий фермер Андрій розповів, що загроза була дуже близькою, адже терористи вже укріпилися в деяких населених пунктах навколо.


- Ми зібралися з фермерами, селянами і думали, що нам робити. У нас є багато пасічників. От ми і вирішили по всій лінії, звідки можуть йти вороги, поставити пасіки. І таким чином когось би бджоли покусали, когось – ні, але це створило б своєрідну паніку серед них. Але нам не довелося цього робити, бо ми їх зупинили ще на підступах до села. Почали поширювати плітки, що в нас зібралося потужна проукраїнська самооборона, хоча насправді було лише кілька людей. До в`їзду в село стояв наш блокпост. Стільки зброї, щоб протистояти озброєним сепаратистам, на руках у нас не було. Була одна ще радянська граната. І завдяки роздуванню такої паніки вони відступили.


За словами Андрія, місцева влада протест проти сепаратистів підтримала, але вже після того, як люди згуртувались самостійно.


- У будь-якому випадку, ми тепер знаємо, що будемо робити, якщо вони знову прийдуть, - впевнено говорить мешканець Сватового.


Настрої у населення різні. Однак ті, хто чекає на терористів, у конфлікти не вступають.

 

Старобільськ: українські бійці хворіють пневмонією


У цьому районному центрі дислокуються наші бійці з 14 механізованої бригади. Мають кілька одиниць техніки, зброю. Однак про кількість не повідомляють з причин безпеки. Перебувають там ще від початку зими. Очікують активізації терористів після Великодня.

 

Лікарня у Старобільську

 

У місцевій лікарні - бійці 14-ої бригади з інфекційними захворюваннями – на пневмонію та інші. Розповідають, що місцеві лікарі ставляться дуже добре.


- Ми виживаємо за рахунок волонтерів, військових, які привозять продукти та ліки, - розповідає заступник головного лікаря Старобільської лікарні Сергій Ващенюк. - На сьогодні для надання невідкладної медичної допомоги в нас є все необхідне. Але кількість ліків потрібно оновлювати. Бо був період, коли багато хлопців поступало, що отримували контузію. Стосовно поранених, то переважно сюди їх привозили на певний час, а потім відразу відправляли в госпіталь, де надається повна допомога, бо в нас такої можливості нема.


Прямуючи дорогами Луганщини,час від часу доводилося спостерігати зруйновані дороги від важкої техніки. Проїжджали не один блокпост української армії, зустрічали автобуси з людьми, які їхали на територію так званої «ЛНР».

 

Попасна: у мирне життя вже не вірять

 

 

У Попаснянському районі останній блокпост наших бійців знаходиться недалеко від села Золоте. Далі – територія «ЛНР», з якої місто час від часу обстрілювали. Нині можна говорити про те, що воно не належить ні терористам, ні нашим військовим. У Попасній більшість населення виїхало, оскільки місто дуже постраждало. Однак певна кількість населення залишається там жити. Як, наприклад, батько однієї переселенки, що наразі в Луцьку - пані Наталії.


Жінка з сім`єю приїхала на Волинь на початку літа 2014 року. Її батько залишився в Попасній. І навіть не планує тікати. І таких людей є чимало. Коли більш-менш спокійно, вони живуть звичайним життям. А коли військові попереджають про можливі обстріли, тоді ховаються в підвалах і знову чекають на затишшя.


- З батьком дуже болюче питання. Жаліється, що обстрілюють постійно, що він там не живе, а виживає. Розповідає, як вигрібає залишки снарядів з двору щодня та як падає серед ночі з ліжка на підлогу кожного разу, як обстрілюють. Каже, що сам би був радий, якщо б ту хату підірвало. Але коли серйозно питаю про переїзд, то кричить, що будинок не покине, бо там його земля. «Я тут народився - тут й помру». При цьому, заради чого помирати раніше, ніж треба, він не пояснює. Хочу їхати за ним. Знайшла людей, що допоможуть вивести хоч якісь речі. Але він може впертися та в очі заявити, що залишається. Для нього реальність, це те, що відбувається там. В мирне, спокійне життя він вже начебто й не вірить, - розповідає в розпачі Наталія.

 

Вже підвечір напередодні Великодня на вулиці не було майже нікого. У той час, як на спокійних територіях готувалися до свята. Нас по дорозі зустріли українські військові. Побажали щасливої дороги. І ми попрямували на територію Донецької області, поближче до іншої так званої «народної республіки» – «Донецької».


Іванна ЗАГАЗЕЙ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати