ПОВІДОМЛЕННЯ

 

У Рівненському музично драматичному театрі майже п’ять місяців працює новий актор. Але не молодий. Олег Пшин приїхав у зовсім не чуже для себе Рівне з Донецька, де він працював у Донецькому українському облмуздрамтеатрі. Працював як актором, так і заступником директора з творчим питань до минулорічної відпустки, після чого колеги порадили: тобі з твоїми поглядами краще в Донецьк не повертатись. Тут спрацювали старі зв’язки – Пшина запросили на роботу до Рівного, де він колись навчався і навіть мріяв працювати. Як то кажуть, не було б щастя, але нещастя у вигляді «ДНР» допомогло…

 

- Рівне – не чуже для мене місто, я ж тут навчався. І навіть, коли тут були руїни після пожежі у 80-х, коли усіх студентів «погнали» допомагати ліквідовувати наслідки цієї біди, я збирав будівельне сміття і думав: «От було б добре працювати у цьому театрі!». І як бачите, мрія збулася через 35 років. Після закінчення інституту, об’їхавши майже всю Україну, а я працював в Чернігові, потім в Донецьку, і нині у зв’язку з цією ситуацію, яка склалась в Україні, я знову повернувся до Рівного.


- Театр у Донецьку досі працює. Чому ви не залишились?


- По-перше, я не хотів співпрацювати з «ДНР». По-друге, через мої політичні погляди у Донецькому театрі мені одразу сказали, щоб я не повертався назад, бо безпеку мені ніхто гарантувати не може. І зараз залишилося там майже 50% трупи. Хтось втік в Росію, хтось по Україні роз’їхався… Мені одразу сказали, що знають мої політичні проукраїнські погляди. Я то родом з Львівської області, поїхав у відпустку і тут таке сталося.

 

Донецький музично-драматичний театр до окупації

 

- А що нині там відбувається?


- Театр працює. Не знаю щодо заробітної плати, чи отримують вони щось від продажу квитків. Мої колеги зі мною вже не діляться, бо це вже нікому не потрібно. Вони дають вистави кожної суботи та неділі о 14.00, щоб встигнути до комендантського часу. Майже усі вистави перекладені російською мовою. Жодної постановки українською вже немає, хоч театр, власне, український. Можна зрозуміти усіх, хто там залишився, адже це – житло, рідні, знайомі, діти. Їм нікуди діватися. Але те, що робить адміністрація – це вже активна політична позиція. Вони разом з «ДНР». Вони створили спілку театральних діячів «ДНР», театр «Новоросії». І це зрозуміло, бо більше половини колективу театру при мені були за Росію.

 

 

- А глядач?


- Глядач - зовсім різний, він неоднорідний. У Донецьку було дуже багато студентства, які казали, що не ходитимуть на велику сцену. А от на малу сцену, де були в основному психологічні, драматичні вистави – от туди вони йшли. До прикладу, на виставі «Сліпий», до 200-річчя Т.Шевченка, студентство вставало і хотіло співати Гімн України. Навіть у березні 2014 року, коли вже захопили Крим, коли почали захоплювати облдержадміністрацію, СБУ і телерадіокомпанію - люди вставали. Тільки проблема у тому, що влада не звертала уваги на усі ці події.


Ось у Донецькій області є три драматичні театри: в Макіївці, Маріуполі та Донецьку. Два – російські, раніше постійно отримували гранти від Росії, один – українській, мав «пахати», щоб поставити виставу. Це змушувало нас постійно працювати, бо ми повинні були довести, що ми потрібні в цьому російськомовному середовищі. У Макіївці та Маріуполі (російські театри) середня заповнюваність була близько 50%, хоча їх матеріально підтримували, а нас - ні. В Україні український театрі був у вільному плаванні. Ми стикались не лише з мовною проблемою, але й з ментальною, коли усі казали: «Да нет такой страны – Украины и нет никакого украинского языка».

 

 

 

Це було ще у 2007 році, коли Путін йшов з президентства, він до Федеральних зборів сказав: «Наша цель в 2017 году востановить территориально Советский союз». І одразу після цього в Донецьку з’явилися листівочки, прапори ДНР. Те, що відбувається нині, з’явилося не за один день. Вони відверто казали, що «ми - не Україна», а влада не надавала цьому значення.

 

- Ось ми з Вами спілкуємось українською мовою. А в Донецьку ви якою розмовляли?


- Я спілкуюся і спілкувався українською. І у театрі також. І навіть коли ходив у магазин за покупками, розмовляв з продавцями українською і їм це дуже подобалося. Одного разу сказав щось російською, то їх це навіть обурило, адже вони вже звикли до моєї української.

 

 

Я колись переконував донеччан, які запитували: «навіщо нам та Європа?» І я відповідав: Донецьк, раніше Юзівка, вони ж були створені завдяки європейським інвестиціям. Приїхав з Уельсу такий собі дядько Джон Юз, побудував металургійний завод. А те, що потім Російська імперія забрала в них ці території рейдерськими атаками – це вже інша справа.


Але люди цього не розуміють. Коли я спілкувався з одним затятим монархістом, що виступав за «Руський мир», я випадково дізнався, що він живе на вулиці революціонера Петра Войкова. І я йому кажу, що треба ж якось перейменовувати вулиці, ви ж розумієте, що це за люди. Але з’ясувалось, що він і поняття не має, хто такий цей Войков. Ну як, це ж організатор розстрілу царської сім’ї!


І загалом, можна зробити висновок, що люди зовсім не знають історію рідної землі. З такими людьми дуже важко говорити, вони не сприймають цей світ належним чином. Були випадки, коли актор грав головну роль - українського козака, навіть просльозився на прем’єрі. А потім одразу біг на мітинг «Росія, Росія!» Ну от що це таке?


- А якою була ситуація по інших мистецьких закладах? У Донецькому оперному театрі, наприклад?


- Багато артистів виїхало за кордон. Балетмейстер Писарєв виїхав, головний диригент виїхав. Адже це опера, балет, і знайти свого глядача за межами України їм простіше. Хтось виїхав в Росію. Філармонія одразу перекваліфікувалася і почала обслуговувати «ДНР», а нині вже і український театр обслуговує «ДНР».


А ось про нас українська влада зовсім не думала. Вибачте мене, але коли там починали бомбити аеропорт, а ми працювали, хоч би хтось з Міністерства культури зателефонував і запитав: «А може вам чимось допомогти, ви ж український театр?». А ми працювали і люди приходили на вистави українською мовою. Хоч і було дуже важко, але ніхто і не пропонував свою допомогу.


- Які у вас були перші враження від рівненського театру?

 

 

- Насамперед вразило одне: чого я добивався від акторів Донецького театру, тут це вже все зроблене. Я завжди казав у Донецьку: «Не зображуйте, а переживайте».


Сподобались мені вистави «Калігула», «Останній строк». От що мене вразило в цій постановці? Як актори майже документально працюють, можна сказати «по-кіношному». А от в Донецьку актори більше налягали на розважальні ролі, хоча саме це притягувало глядачів, яким це подобалось.


Спілкувався Андрій МАТВІЇВ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати