ПОВІДОМЛЕННЯ

 

Волинянин Святослав Оніщук – боєць 128 бригади виходив із пекла три дні, а відвоював на Сході вже більше семи місяців. Розповідає, що якраз в ті дні, коли в Україні було оголошено припинення вогню, обстріли посилювалися. Однак про те, що там планується котел, було зрозуміло вже давно.

 

- Мобілізували мене у серпні, коли в Іловайську розбили багато наших хлопців, - розповідає військовослужбовець. - Спочатку у складі 128-ої бригади ми були в Луганській області – с. Камишне, що розташоване за 5 км від російського кордону. Там було небезпечно, але не настільки, як потім в Новоорловці. Нас відправили в Нікішино. Там отримав серйозне поранення. Недовго пролікувався, повернувся назад. А потім нас перекинули у Новоорловку. Там ми були останні місяці.


«Йшли три дні пішки»


- Коли Дебальцеве захопили «сєпари», ми ще були в Новоорловці. Нашу бригаду порозкидали по різних блокпостах саме в цьому напрямку. Коли стало зрозуміло, що ми в оточенні і нас всіх просто перестріляють, то просто вирішили йти. Довелося виходити через Єнакіївську шахту. Так бомбили, що не передати словами. Ми з двадцятьма побратимами йшли три дні. Мали якісь малі запаси їжі. А потім не мали вже нічого. Страшно і важко. В Дебальцевому знову потрапили під масові обстріли ворога. Лежали в кущах за кілька метрів від них, не знаючи, що буде далі. Все-таки частині з нас вдалося вибратися живими. Попрямували в сторону Артемівська. Нас там прийняли у військову частину. І тепер ми тут, вдома.


«Рідна дочка не впізнає»


Святослав розповідає, що коли його відпустили додому на кілька днів під час попередньої ротації, то рідна донька не впізнала. Їй більше року. Говорить, що часто з рідними говорив по телефону, але вже кілька днів, як він розрядився:

 

Святослав Оніщук

 

- Нас відпускають на 18 днів. Далі знову назад. З нашої 128 бригади залишилося лише 15%. Майже повністю розбили. І ви питаєте, що там? А там бачиш, як падають біля тебе твої друзі, і розумієш, що нічого не можеш зробити. Але краще цього не бачити і не знати.


Виведення підрозділів ЗСУ з оточеного бойовиками Дебальцевого розпочалося 18 лютого. Кому вдавалося, виходили разом з технікою і зброєю, а дехто просто йшов полями пішки, як Святослав Оніщук.


25 лютого на Волинь повернулося близько 50 бійців 128-ої бригади. Всі втомлені і загартовані війною. В їх очах читається страх і біль, незважаючи на те, що посміхаються, дякують усім, хто їх зустрічає і говорять про те, що Україна переможе.

 

 

Наприкінці листопада 2014 року бійці 128 бригади знали і відчували, що буде котел. Про це вони не боялися говорити і на камеру. На блокпосту між Артемівськом і Дебальцевим розповідали, що вірять у свою перемогу і можуть навіть дійти до Москви.


«З людьми треба говорити, тоді вони розуміють, хто друг, а хто ворог»


- Це наш блокпост. Ми перевіряємо місцеве населення. Здається, що у нашої влади одна мета – лише стояти, не наступаючи. Відвойовувати свою землю в планах командування АТО нема. Бо якби було по-іншому, ми були би вже у Москві. Незважаючи на гірше озброєння, ніж російська армія, в нас є те, чого нема в них – це віра у свою землю. Ми тут стоїмо не заради грошей, як дехто говорить, а тому, щоб ворог не прийшов в нашу хату, до нашої сім`ї. А тут, на Сході, деякі місцеві і досі нас ненавидять, відвертаються, коли ми їдемо. Але таких небагато. З людьми треба говорити, тоді вони розуміють, хто друг, а хто ворог, – ділилися військові.

 

Іванна ЗАГАЗЕЙ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати