ПОВІДОМЛЕННЯ

Петро та Марія Скиби


Жінка каже, що найбажанішими на фронті є… дитячі малюнки

 

Коли чоловік – заступник міського голови Нетішина, Хмельницької області, відставний полковник-танкіст поїхав під Маріуполь, його дружина довго сидіти вдома не змогла – приїхала у частину допомагати, чим може.


Старший син у родині Марії та Петра Скиб, як і батько, військовий. Одним із перших поїхав на схід. Чотири місяці батьки щодня молилися як за свою дитину, так і за тисячі інших, які тримали оборону під пострілами сепаратистів і російської армії.


Батько, на той момент чиновник у міській раді міста-супутника ХАЕС Нетішина, дочекавшись сина вдома, вирішив зайняти його місце на фронті. Колись Петро Павлович закінчив спочатку Київське Суворовське училище, затим Челябінське вище танкове училище. Все життя присвятив військовій справі. На пенсію вийшов у званні полковника. Тож був впевнений, що його досвід та знання як ніколи знадобляться на війні. І навіть, коли йому запропонували посаду нижчу, ніж потребує його звання, все одно погодився. У «Десні» набрав батальйон і вже більше трьох місяців тримає оборону поблизу Маріуполя.

 


Кілька місяців його дружина жила очікуванням телефонного дзвінка. А потім не витримала: «Я їду до тебе. Що потрібно?» Чоловік знав, що це рішення остаточне, тому відповів: «Тоді збирайся надовго. Ти тут теж потрібна».


З військовими жінка пробула два місяці. Для бійців вона стала символом жіноцтва на війні. Домовитися з волонтерами про допомогу, визначитися з необхідним, підготувати, розібрати передачі, привітати… Солдати кажуть, що вона стала «зв’язковим між реальним світом і війною». Бачила, як гинуть хлопці, з якими ще вранці говорила, підбадьорювала добрим словом. Зрозуміло, для немолодої жінки постійно бачити, як помирають здорові чоловіки дуже важко. Могло не витримати серце...


Марічка, як називають її військові, каже, що її не лякало ні те, що потрібно було спати у покинутих занедбаних сільських приміщеннях, ні відсутність тепла… Жила як всі. Навіть до ворожих обстрілів звикла (наскільки взагалі до них можна звикнути). «Привіталися» — так на них кажуть наші військові.


Наприкінці січня повернулася додому, в Славуту. Пішла до військкомату записатися добровольцем. Проте вже тут дізналася, що жінок після п’ятдесяти на війну не беруть…


— Все одно поїду, хоч зі статусом, хоч без, — впевнено говорить Марія Іванівна. — Вже й зібралася. Будуть їхати наші волонтери на схід — і я з ними. І так шкодую, що приїхала додому. Одразу там ситуація загострилася. Обстріляли Маріуполь. Місця собі не знаходжу, хвилююся за долю наших хлопців.


А ще Марія просить передати від солдат величезне спасибі всім волонтерам, благодійникам, та й пересічним українцям за таку необхідну допомогу нашим військовим:


— Їх же ж з навчань відправили на передову лиш з одним комплектом одягу. Якби не благодійники, було б важко. І одяг, і взуття, і харчі, і спальні мішки, все необхідне везуть звідусіль. Наші танкісти мають комбінезони з Чехії, засоби гігієни від української діаспори з Гамбурга, одяг та взуття отримали від литовців, поляків, норвежців. З Львівщини на Різдвяні свята передали шість тисяч вареників, кутю, пампухи, солодощі. Українські захисники подарунками навіть ділилися з місцевими пенсіонерами. Тими, які спершу на мітинг виходили проти «карателів»…


За словами Марії Іванівни, найбажанішими на фронті були і є… дитячі малюнки. Жінка каже, що військові не розвантажують «гуманітарку», допоки не отримають та не подивляться ці маленькі папірці, розмальовані дитячими руками. Жінка впевнена - з ними міцніє їхній дух і з’являється непереборне бажання якнайшвидше вигнати всю погань з нашої рідної землі.


Анна МОРОЗ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати