ПОВІДОМЛЕННЯ

Мирослав Гавянець з сином

 

Кілька тижнів тому весь світ облетіло чуттєве відеозвернення — щоб врятувати з полону 22-річного сина-«кіборга» Ярослава, його батько Мирослав звернувся до ватажка, так званої, ДНР Олександра Захарченка і просив повернути сина або обміняти на себе.


— Я не міг спокійно сидіти, коли це сталося, – каже Мирослав Гавянець. – Коли побачив відео з сином серед полонених, зрозумів, що повинен щось робити. А ще, наче передчуваючи біду, за п’ять днів до того, як Ярослав потрапив у полон, виїхав до Харкова, щоб бути ближче до нього. Річ у тім, що син розповідав, що ситуація в аеропорту критична, отож думав, що поранених будуть везти до Дніпропетровська чи Києва, тому мені буде найзручніше добиратися туди з Харкова. А вже потім в Інтернеті натрапив на те злощасне відео… Зв’язку з Ярославом не було.

 


«Зі мною поїхали три мужні журналісти»


– Після мого звернення люди Захарченка самі зателефонували мені. Сказали, що він бачив моє звернення і готовий здійснити акт доброї волі – віддати сина, але за умови, що зі мною приїдуть журналісти трьох столичних телеканалів, – продовжує розповідь батько «кіборга». – Умовити керівників телевізійників виявилося нелегко, бо вони вимагали гарантії безпеки їхніх журналістів. А як я міг це гарантувати, якщо й сам до кінця не вірив, що Ярослава віддадуть просто так?.. На свій страх і ризик зі мною погодилися поїхати журналісти з СТБ, ІСТV та ТРК «Україна». Усі вони – мужні люди, адже ризикували власним життям.

 

Ватажок ДНР Захарченко із батьком та сином Гавянцями

 

Що довелося пережити у ті хвилини, краще не знати. Але все відбулося краще, аніж сподівався. Думаю, що Захарченко через нас хотів продемонструвати, які вони патріоти свого краю і гуманісти. Вони відвезли нас до лікарні, щоб показати, як доглядають за нашими полоненими. Хочу відзначити, що там і справді про них піклувалися. Звісно, треба розуміти, що це війна, полон, але медичну допомогу надавали і годували.


Разом зі мною їздила визволяти сина з полону і дружина Ольга. Її взяв про всяк випадок, бо були чутки, що Захарченко інколи віддавав матерям полонених просто так.


У аеропорту топили лід і так «харчувалися»

 

Ярослав служив у 80-ій Львівській аеромобільній бригаді. Торік, 28 серпня, отримав повістку. Вирішив не «косити», тим паче, що два роки тому проходив військову службу як строковик і багато його товаришів вже перебували у зоні АТО.


– Два місяці проходив навчання на полігоні у Львівській області, – розповідає Ярослав Гавянець. – Потім нас відправили у Костянтинівку, що на Донеччині, а пізніше – в Піски. В аеропорт погодився йти добровольцем – якраз звідти забирали хлопців на ротацію. Хотілося, так би мовити, випробувати себе у справжньому бою, хоча на той час таких запеклих боїв ще не було, але з 10 січня все почалося: вороги нас сильно обстрілювали, закидали гранатами, підривали, труїли сльозогінним газом… Та найгірше, що нас просто “кинули» і зрадили свої – інакше це назвати не можу. Усе те, що казав мені батько, надивившись новин, що, мовляв, до нас іде підмога, – вигадки. Нас залишили сам на сам з ворогом фактично голіруч. Набоїв не було, їжі – теж, ми підпалювали сухий спирт, топили лід і так «харчувалися». Перед тим, як упало перекриття, нас залишалося 50, а після обвалу – 22, з яких п’ятеро померли у страшенних муках від травм. Троє залишалися важкопораненими, з них двом перебило ноги. Несила було дивитися, як вони мучаться, а допомогти нічим не могли. Набоїв також залишалося лише на п’ять хвилин. Уночі двоє офіцерів пішли, за їхніми словами, шукати підмогу, але так і не повернулися. Потім у новинах бачив одного з них – його називали «великим героєм», розповідав, що їхав нам на підмогу, а його БМП підірвали…


«Ви билися до кінця», — сказали бойовики


- Коли зрозуміли, що допомоги чекати марно, старшина вирішив здаватися в полон. Ми вагалися, думали, може, краще просто застрелитися, але помирати ніхто не хотів. Здаватися в руки «кадирівців» теж було страшно – знали, що звідти живими не повернемося… На щастя, то були не «кадирівці», а російські спецназівці, які, наступаючи, щоб застрашити, спеціально кричали «Аллах акбар!» – ці слова й збили нас з пантелику... На великий подив, коли ми всі 17 чоловік вийшли з аеропорту з білим прапором, бойовики сказали: «Ви – молодці, ви – воїни, ви билися до кінця». Пораненим відразу надали медичну допомогу, а цілих закрили у підвалі. Думаю, якби журналіст із позивним «Москва» не зняв нас на відео, дотепер вважали би нас зниклими безвісти...


У полоні, чесно кажучи, поводилися з нами нормально, тричі в день давали їсти. Готували полонені, які там ще з «Іловайського котла». Загалом їх близько ста. Тримають, як ув’язнених, як дармову «рабсилу».


Після батькового відеозвернення мене перевели окремо, щоб не пропав. Розповідали, що таке з полоненими там часто буває. Давали можливість подзвонити додому. До речі, в «денеерівців», яких бачив, дуже жорстка дисципліна: якщо напідпитку або чути перегар, – відразу кидають у підвал. Катувати полонених теж заборонено. До нас якось привели бійця із батальйону «Київська Русь», в якого на тілі були сліди від паяльника, то його мучителів жорстоко покарали…


Чудодійна сила маминої молитви


Нині Ярослав призвичаюється до нового життя, де не чутно вибухів, не потрібно вночі триматися за зброю і щомиті чекати нападу. З полону після боїв за аеропорт він повернувся практично неушкодженим. Тепер скрізь носить з собою іконку Зарваницької Матері Божої і аркушик із молитвою, яка колись нібито була знайдена в Гробі Господньому.


– Про чудодійну силу цієї молитви розповіла мамі одна жінка в потязі, – продовжує розповідь Ярослав. – Казала, хто носить її при собі, ніколи випадково не загине, не згорить у вогні і матиме велику Господню опіку. Коли я їхав у зону АТО, мама написала мені її на аркушику. Ця молитва мене й рятувала. Адже, як інакше пояснити те, що безліч разів в аеропорту моє життя було буквально за волосину від смерті, а мені хоч би що?! Якось за п’ять метрів від мене впала граната і не вибухнула… Вночі я спав під однією стіною, вранці прокинулись, перейшов на інший бік, а за мною бетонована стеля обвалилася… А одного разу сидимо з хлопцями, хотіли розтопити лід, щоб зготувати каву, як раптом під нами вибух, хлопці полетіли вниз і розбилися, а я як сидів, так і залишився сидіти, щоправда, цеглиною трішки зачепило голову, але це дрібниця…


Коли батько забирав мене з полону, я переписав цю молитву своєму другові Артему, який залишався там. Сподіваюся, невдовзі його також відпустять. Зрідка зідзвонююся з ним та іншими побратимами. Розповідали, що після того, як мене відпустили, майже всім дали змогу подзвонити до рідних. А коли я приїхав додому, багато телефонувало батьків, сини яких зникли безвісти в аеропорту. Для мене особливо болючі такі дзвінки, оскільки про деяких на сто відсотків знаю, що загинули, але сказати правду і тим самим вбивати материнську та батьківську надію просто не можу. Вони тішать себе, що коли нема тіла, то смерть не підтверджена і ще сподіваються... А я що можу сказати?


В аеропорту побратими-«кіборги» називали Ярослава «Маестро». Це тому, що у свій час він навчався на акторському факультеті Харківського національного університету мистецтв. Тепер хоче поновити навчання і отримати омріяний фах…


Орест СКОБЕЛЬСЬКИЙ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати