ПОВІДОМЛЕННЯ

На Сході України продовжуються активні бойові дії. Дістатись в зону проведення антитерористичної операції – завдання нелегке і часто небезпечне. Проте наші журналісти таки ризикнули і з’їздили на буремну Луганщину.


 

Дорога
Нас двоє, пів на третю ночі, сідаємо в авто і з Рівного вирушаємо на Київ. Потяг до Харкова відправляється о 6.30 – потрібно встигнути. Дорога до столиці видається тяжкою – їздити вночі завжди не просто, особливо, коли думаєш тільки про сон. Втішає лиш думка, що в потязі виспимось. Врешті-решт, о 6-ій ранку під’їжджаємо до центрального вокзалу столиці – із сумками та фото- і відео-спорядженням йдемо на перон. І тут – перше розчарування. Бо ж потяг наш – фірмовий «Hundai», а в них можна лише сидіти.


Невиспані, але бадьорі від передчуття близькості до зони АТО, опівдні сходимо на центральному вокзалі Харкова. Перша столиця України зустрічає похмурим небом і дощем. Далі – метро, яке доставляє нас на Східну околицю міста. Звідси із автовокзалу № 6 автобусом їдемо в Куп’янськ – це найближчий до Луганщини райцентр Харківської області. Дорога, і це помітно вже за 20 кілометрів від Харкова, у жахливому стані. Втім, у великому автобусі цього майже не помічаєш.


У Куп’янську – це крайній східний райцентр Харківщини, нас зустрічає автомобіль Луганського облуправління міліції. УМВС Луганщини нині базується в місті Сватове на півночі області. У місцевому райвідділі міліції нам належить провести наступні чотири дні.


Міліцейський «готель»
Сватівський райвідділ - нині тут майже в повному складі дислокується обласне управління міліції Луганщини. У цій достатньо невеликій будівлі, укріпленій барикадами та мішками з піском, працюють луганські правоохоронці, які залишились вірними присязі. Також тут живуть міліціонери з інших областей України, які приїхали працювати на місцевих блокпостах. Зі зручностей лише туалет, душу немає. Сплять міліціонери в кабінетах прямо на підлозі – добре, що є матраци. Щоправда, декому пощастило більше – до райвідділу терміново завезли двоповерхові ліжка, проте їх катастрофічно бракує.


Нас, рівненських журналістів, селять також у райвідділі. Наше житло – маленький кабінет слідчого. Замість ліжок – матраци. Подушок немає. По сусідству - ізолятор тимчасового тримання, куди час від часу привозять затриманих. Загалом, майже фешенебельний готель – враховуючи ту обставину, що за 30 кілометрів триває справжня війна, на якій гинуть люди.


Блокпост
Ранок – їдемо на блокпости. Повсюди – озброєні міліціонери та військові. Атмосфера тривожна – майже щогодини надходить інформація про атаки сепаратистів. На щастя, поки що обходиться без жертв. Принаймні, нам про них не кажуть.


Приїжджаємо на блокпост зі сторони Луганська. Кілька днів тому тут затримали двох міліціонерів з міста Рубіжне, воно під контролем сепаратистів. У них знайшли понад 5 кілограмів тротилу. За інформацією силовиків, вибухівка призначалася для місцевих бойовиків, які планували підірвати Сватівський райвідділ міліції і таким чином ще більше дестабілізувати ситуацію в і так неспокійній Луганщині. Проте, задум провалився, а затримані міліціонери пішли під суд. Їх звинуватили в підготовці теракту і тепер вони ризикують загриміти до в’язниці на 15 років.


Гучне затримання силовиків не розслабило. Швидше, навпаки. У повному бойовому спорядженні, озброєні автоматами Калашникова, вони ретельно перевіряють кожне авто. Люди, здебільшого, реагують спокійно – розуміють, що йде війна, хоча про неї офіційно і не оголошували. Ретельному огляду піддається і наша автівка. Міліціонери знаходять кілька блоків цигарок, які ми їм з радістю віддаємо. Бо ж привезли саме для них. Ті дякують і, побачивши журналістські посвідчення, запрошують подивитися, як вони тут облаштувались. Знімати зсередини не дозволяють - будь-які фото- чи відео-матеріали ворог може використати для організації атаки, а цього тут хочуть найменше.


Ночують силовики прямо на блокпосту – всередині облаштували невеликі кімнатки, в яких замість стін - мішки з піском, а брезент замінює дах. Від холоду не рятує, а от від дощу сховатись можна. На умови, чи харчування не нарікають – за два місяці вже звикли. До того ж вони прекрасно знають, що хлопцям на передовій значно важче.


ОБСТРІЛ
Ввечері повертаємось у райвідділ. Збираємось повечеряти.Ттільки відкрили тушонку, як за дверима чуємо тупотіння ніг та гучні фрази міліціонерів про обстріл одного з блокпостів. Він знаходиться найближче до кордону з Росією. Інформації обмаль, але відомо, що загиблих чи поранених немає. На місце обстрілу виїжджає оперативна група реагування – ми разом із нею.


До блокпоста дістаємось за півгодини. Всі силовики на бойових позиціях – із зеленої смуги час від часу лунають постріли. Наші відкривають вогонь у відповідь.


 

  Через півгодини стрілянина затихає. Силовики приймають рішення зачистити «зеленку». В операції задіяні дві групи. Спецпризначенці рухаються короткими перебіжками з максимальною обережністю. Терористи можуть ховатись будь-де і вистрелити в будь-який момент. За годину групи повертаються – бойовики, найімовірніше, втекли. Проте, водіям, які їдуть в напрямку російського кордону, силовики радять іншу дорогу. Говорять прямо: гарантувати безпеку не можуть.


 

 Цей блокпост бойовики обстріляли вперше, - розповідають силовики. Тепер тут нестимуть службу посилені загони спецпризначенців. Особливо, вночі. Коли на вулиці сутеніє, повертаємось у райвідділ. Нарешті можемо повечеряти…


Дорога додому
Наступні два дні на блокпостах навколо Сватового минули без пригод – бойовики переключились на південні райони Луганщини, де їхні позиції значно сильніші. Ми ж після чотирьох днів у зоні АТО повертаємось додому. До Харкова нас везе співробітник Луганського управління ДАІ. Офіцер залишився вірним присязі і коли обласний центр захопили терористи, разом із сім’єю залишив місто.
Дорогою до першої столиці чоловік, здебільшого, висловлюється нецензурно – траса зі Сватового на Харків у жахливому стані. Не проїхавши і 40 кілометрів, ДАІшник на своєму «Wolksvagen Passat» погнув диск і пробив колесо.


Про стан дороги набагато більше за слова говорять фото ось цих знаків: наступні 5 кілометрів - ями та нерівності. І повторюються ці знаки через кожні 5 кілометрів.

 

Врешті-решт, ми таки дістались Харкова, звідти – до Києва і додому в Рівне. Наша перша подорож у зону АТО завершилась – готуємось до нової. Вже на Донеччину…
Павло Шамшин

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Суспільство

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати