ПОВІДОМЛЕННЯ

«Це Малоросія, а не Україна» - казали близьким загиблого солдата у церкві Московського патріархату

04.02.15, 19:57

0

8710

 

У райцентрі Демидівка Рівненської області жінок, які принесли портрет загиблого хлопця на дев’ятий день після смерті, священики УПЦ (МП) випхали із храму, за словами постраждалих, під вигуки «ніякої України ніколи не було і не буде, це Малоросія, а не Україна!».

 

До конфлікту причетний держслужбовець?


На початку року в жахливій аварії поблизу Артемівська загинуло 12 військових. Шестеро з них були друзями – побратимами з Майдану, які називали свою компанію «Пекельна бочка» - на пам’ять про місце, де вони всі познайомились. Ховали їх 9 січня у рідних містах. В тому числі – у Демидівці, де народився й виріс Роман Зубчук. На похорон зібралася не лише Демидівка, а й сусідні села.

 

Фото з місця аварії

 

На дев’ятий день хрещена Романа Світлана Поліщук і волонтерка з Києва Світлана Кондратюк, в якої хлопець жив під час ротації вирішили піти до церкви УПЦ (МП) із портретами загиблого. Але там виник незрозумілий конфлікт, і жінок виштовхали із храму.


Наступного дня після інциденту їх викликали на оперативну нараду до райдержадміністрації. Там жінки заявили, що до конфлікту причетний держслужбовець, який цього дня був у храмі. Як розповів голова РДА Сергій Радченко, його обурили неоднозначні настрої «деяких осіб», і він навіть зопалу сказав, що якщо таке триватиме надалі, тоді їм не місце у райдержадміністрації.


- Я спитав їх, чи вважають вони себе українцями? Дехто відповів, що так. Але слова, сказані у храмі, не заперечував, – зазначив він. - Я думаю, що цією справою повинно зайнятись СБУ. Вони приїжджали, розпитували нас, але я не знаю, чи ця справа зрушила з місця.

 

Сергій Радченко

 

За його словами, раніше подібних міжконфесійних конфліктів в Демидівці не виникало. В селищі більшість відвідує храм УПЦ КП, лише невелика частина УПЦ (МП). Є також і протестанська спільнота.


Після наради держслужбовець написав заяви в міліцію на Світлану Поліщук, голову райдержадміністрації Сергія Радченка та отця УПЦ КП Василя Іванника за наклеп. Інформацію стосовно своєї причетності до конфлікту у храмі спростовує.


- Коли прийшли рідні Романа до нашого храму, ні я, ні будь-хто інший нічого подібного не говорили. Ми ходимо у цей храм постійно, але вважаємо себе українцями. І допомагаємо нашій армії. Рідні вбиті горем, може, тому вони перебільшують. А стосовно мене, то я думаю, що мене замовили, - зазначив чоловік під час розмови із журналістами.


Нині рідним Романа Зубчука не до конфліктів і розборів польотів. Вони лише просять, щоб у селищі зробили меморіальну дошку, а вулицю «Першого травня», де вони живуть, назвали вулицею Романа Зубчука, а також зробили алею до його могили. Вони хочуть, щоб їхнього героя пам`ятали.


- Ми хочемо, щоб про нашого Ромашку розповідали у школі дітям, бо він же герой! Він повинен жити у пам`яті людей. А герої ж не вмирають, - говорять мама і бабуся.


«Я маю бути там, де всі свідомі українці»


Роман Зубчук народився 13 листопада 1993 року в смт. Демидівка Рівненської області. Тамтешню школу закінчив з хорошими оцінками, а Демидівське вище професійне училище із відзнакою. Думав про вступ до ВНЗ. Але одного дня, уже будучи дорослим вісімнадцятирічним юнаком, вирішив, що піде до армії. Ані мама, ані бабуся не могли відговорити. Хлопець відслужив і вирішив, що бути військовим - це його покликання. Обрав морську розвідку. Недарма потім його друзі прозвали на Майдані Марєманом – людиною моря. У такій військовій формі його вперше побачили під час Революції гідності. Рідним не говорив, що на Майдані. Казав, що працює за Києвом. А сам тим часом брав участь у всіх найгарячіших подіях – починаючи від протистоянь на Грушевського і закінчуючи подіями на Інститутській.

 

 

- Я пригадую, як вперше дізналася, де мій Ромашка. Побачила його виступ на «Громадському», - пригадує мати. - Тоді йому подзвонила і питаю, де ж він насправді. І він розповів всю правду.

 

Роман Зубчук у студії "Громадського"

 

На Майдані Марєман був і в 15-ій сотні Самооборони «Вільні люди», і в медичній службі Майдану. Але справжніх побратимів хлопець знайшов у «Пекельній бочці». Так назвала себе молодь з різних міст України, яка збиралася біля однієї з бочок на Майдані. Потім вони всі стали друзями, побудували намет, який першим згорів під час протистоянь 18-20 лютого 2014 року. На щастя, тоді всі залишилися живими. Коли з`явилися перші «зелені чоловічки» у Криму та розпочалися події на Сході, він та його побратими з Майдану вирішили, що захищати свою землю від окупанта - це їх обов`язок і записалися добровольцями в Нацгвардію. Марєман став снайпером батальйону нацгвардії імені генерала Кульчицького.

 

Остання дорога і передчуття смерті


Кажуть, що люди в передчуття власної смерті чи смерті рідних щось відчувають. За місяць до аварії Роман Зубчук поводився не так, як зазвичай. Любив самотність, часто говорив про те, що все потрібно встигнути зробити. А на його сторінці у мережі взагалі були дописи про смерть та інші невластиві молодому юнакові речі.


5 січня 2015 року під час ДТП поблизу Артемівська загинуло 12 військовослужбовців батальйону нацгвардії імені Кульчицького, серед яких були всі шестеро побратимів з Майдану. Це Роман Зубчук (Марєман), Тарас Герасимюк(Одиночка), Роман Сокач, Максим Щипов, Пантелеймон Рожанський (Пантя), Ростислав Скрут. В колоні їхало кілька автобусів. В одному із них був Роман з п`ятьма друзями з «Пекельної бочки». Він мріяв зібрати всіх в одному батальйоні і його мрія здійснилася…

 

Фото, зроблене за день до аварії

 

Минуло майже 40 днів, а в кімнаті залишилися всі його речі, скрізь портрети хлопця. Щодня день мами і бабуся розпочинається із важкої дороги на кладовище…


Мати досі не може забути прощання її синочка і останні слова: «Мамочко, ти знай, що я тебе дуже люблю!».


Ірина МУСІЙ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати