ПОВІДОМЛЕННЯ

 
Бо їхню матір-п`яничку позбавили батьківських прав, а батько повісився у них на очах


Тамару Лисенко добре знають на Рівненщині. Адже вона упродовж багатьох років очолювала сектор зв`язків з громадськістю в облуправлінні міліції. Те, що Тамара разом зі своїм чоловіком Олегом створили дитбудинок сімейного типу і взяли на виховання дев`ятьох дітей, майже для всіх, хто її знав, стало несподіванкою. Бо, зазвичай, на Рівненщині наважуються стати прийомними батьками для стількох чужих дітей, хіба, сім`ї віруючих-п`ятидесятників. Та й і в Тамари, і в її чоловіка є по двоє власних дорослих дітей. Тож, здавалося б, допрацьовуй собі до пенсії, а вона у міліціонерів немаленька, і живи у своє задоволення. Але чомусь так зробити не захотіли. Чому?

 

 

«Нас з чоловіком познайомили діти»


- Я сама з багатодітної сім`ї, - пояснює цей крок Тамара Лисенко. – У мене було четверо братів, сестра і я. І завжди за родинним столом збиралася велика кількість людей. А коли пішла працювати в міліцію, я займалася розшуком неповнолітніх. Співпрацювала у зв`язку з цим з «Магнолією ТВ». І завжди переймалася кричущими випадками зникнення дітей. Будь-які злочини, пов`язані з неповнолітніми, також відкладали відбиток на серці. Та й ми з чоловіком дружимо з багатьма багатодітними сім’ями. І навіть познайомилися, коли я разом з однією такою сім’єю відзначала на природі День народження їхньої дитини. А потім ми з Олегом вдруге зустрілися там же на природі у компанії. Та й ось уже третій рік разом. Тобто фактично діти нас познайомили. Звісно, планували, як і всі, зазвичай, що на пенсії будемо подорожувати, на дачі відпочивати. Але, коли дізналися про долю цих дітей і почули слова начальника служби дітей: «Візьміть їх на виховання. Ви ж – така гарна пара», - не змогли лишитися байдужими. Спочатку думали взяти лише двох. Але тоді довелося б роз’єднувати братів з сестрами. Тож забрали дев’ятьох – Юлю, Софію, Дарину, Оксану, Аню, Юру, Аліну, Назара, Віталіка . А ще двоє дітей з цієї сім’ї уже дорослі. Живуть власним життям.


Коли Тамара з Олегом вперше прийшли у Рівненський притулок, щоб познайомитися з дітьми, яких збиралися взяти на виховання, вони зустріли їх не дуже привітно. Це навіть Тамару дещо налякало. Втім, через тиждень, за який вони не появлялися у притулку, бо оформляли документи на створення дитбудинку сімейного типу, реакція дітей змінилася. Вони вже непокоїлися: «Ми що, мамі з татом не сподобалися, що вони за нами не приходять?».

 

 

Перші кілька місяців діти не могли від’їстися


Нині ця велика родина мешкає у службовій квартирі у будинку, де живуть ще вісім таких же багатодітних родин, у селі Олександрія Рівненського району. Тамара місяць тому вийшла на заслужений відпочинок. Олег, який працював у відділі Держслужби охорони, теж залишив роботу у зв’язку з таким прибуттям в родині. Тож тепер обоє цілком віддаються дітям. Менші - майже відразу їх почали називати «мамою» і «татом». Старші – дещо згодом.


- Вони прийшли до мене в трусах і гумових капцях, - згадує Тамара. – А як заспівали спеціально для мене українську пісню – я так розчулилася, що ридала. І нині ні краплі не шкодую, що взяла їх на виховання. Я почуваюся молодою мамусею! Найменша в родині чотирирічна Юля за мною хвостиком з 4-5 години ранку ходить. Вчу слова її. Показую: «це – гранат», «це – гриб». До речі, не можу привчити дітей їсти гриби і рибу – те, що я люблю. Бо вони їх ніколи раніше не їли. А як чистила коропа, вони питали: «Мамо, що це? Акула?». Бо акулу вони бачили в мультику, а коропа ніколи в житті не бачили.


Перші кілька місяців у родині діти не могли від’їстися. Змітали все на столі. І, коли Тамара купувала ящик помідорів, щоб законсервувати на зиму, то, повернувшись ввечері з роботи, заставала їх лише кілограм. Те саме лишалося від мішка чи двох огірків.

 

 

А найважче, згадує жінка, було до дітей донести, що потрібно вчитися, щоб прокласти собі дорогу в житті. Скажімо, семирічній Даші, яка вдруге пішла до першого класу, Тамара пояснювала: «Потрібно вчитися, щоб стати лікарем, вчителем чи ще кимось. А не будеш вчитися, то доведеться тобі мити перон на залізничному вокзалі». А Даша відповідала: «А я і хочу мити перон». Кожного маленького члена родини доводилося вчити читати, бо досі вони майже не відвідували школу, по п`ять годин щоденно витрачати на навчання й допомогу у підготовці домашніх завдань.


Ще важко було дітей привчити до акуратності та гігієни. Але нині вже навпаки, каже Тамара, буває, їх тяжко витягнути з води.

 

 

«У нас є все, але нічого зайвого не буває»


Тамара зізнається, що очікувала бюрократичної тяганини з оформленням документів про створення дитбудинку. Але якраз чиновники, розповідає вона, найбільше допомогли, щоб зробити все якомога швидше. А начальник служби у справах дітей Рівненської райдержадміністрації Наталія Андріюк, яка теж колись усиновила дівчинку, навіть «торби з продуктами» їм з дому носила, щоб допомогти. Нині багатодітна родина отримує виплати на дітей від держави, має 50-відсоткову знижку на оплату комунальних послуг. Але, визнає Тамара, цього не вистачає.


- Якби не допомога друзів, ми б самі не справилися, - розповідає жінка. - Прохарчувати дітей – це найменше, що потрібно. А ще - вдягнути, у школу зібрати – купити зошити, підручники і решту приладдя, довідки якісь оплатити. Перші три місяці з часу створення дитбудинку (а він існує вже півроку) ми від держави нічого не отримували: була якась затримка з виплатами. І в мене зарплата 7 тисяч гривень, у чоловіка – 4 тисячі, мама мені всю пенсію віддавала. Але я цих грошей не бачила: усе йшло на дітей. Важкувато було, але справилися. Ми побілили квартиру, ремонт зробили власними силами, меблі виготовили. Зараз затримок з виплатами на дітей нема. А ще робимо великі запаси продуктів. Консервації влітку зробили, восени заготовили картоплю, інші овочі. Щоранку нам три літри молока приносять. На 1000 гривень тільки молока за місяць купуємо, бо дітям треба рости. У чоловіка є 30 соток землі. То на наступний рік засадимо город, бо інакше не витягнемо. Тому що, наприклад, у мене є садок і ми зібрали з нього цього року 40 ящиків яблук. То діти ці яблука з`їли за три місяці. Тож я завжди кажу: у нас все є, але нічого зайвого не буває. Скажімо, килимок в ігрову кімнату поки що не можемо купити. Є також потреба в теплому одязі, взутті для дітей.

 

 

Біологічну матір діти бачити не хочуть


- Найприємніше для мене нині – це обійми дітей, слова «мамочко», «мамусю». Приємне спілкування з ними, бо іноді вони відкривають у тобі таку гаму почуттів, що ти розриваєшся. Приємно, коли вони тебе тримають за руки, горнуться. У них цього досі не було. І це при живій матері. Вони кажуть: «Мама нас не обнімала, не цілувала, не шкодувала», - розповідає Тамара.


Зі своєю біологічною матір`ю взяті на виховання Тамарою й Олегом діти не спілкуються. Вона десь продовжує вести розгульне життя у Здолбунові. І бачити її діти не хочуть. Тим паче, що ще в пам`яті свіжі спогади про те, як вона пиячила зі своєю подругою на їхніх очах, як лишала їх голодними та била по голові до крові. До того, як потрапити у притулок, вони жили у селі Орестів Здолбунівського району. І старшим з дітей доводилося допомагати на городі односельчанам, щоб заробити хоч щось на харчі, підпрацьовувати. І це в 14-15 років. Тож тепер, розповідають вони, їм з новими батьками набагато краще, ніж досі. Тим паче, що й про притулок, де їх теж били, де не вистачало їжі, бо кухарі крали харчі, згадки не найкращі.


А Тамара розповідає, що в училище до старшого з синів якось біологічна мати навідалась. Правда, приходила не тому, що совість замучила, а щоб попросити у сина грошей.


Мирослава ШЕРШЕНЬ.

 

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Суспільство

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати