ПОВІДОМЛЕННЯ

 Іван Кушнірук (праворуч)

 

Хмельницький десантник Іван Кушнірук запевняв свою дружину Інну, що знаходиться на Яворівському полігоні. А сам тим часом уже їхав розбомбленими луганськими дорогами у машині, на борту якої написав ім’я коханої. Говорити вагітній дружині, куди його направили, чоловік не наважився…

 

На Яворівському полігоні Іван і справді був. Три тижні. А далі –дорога на війну. Постійні маневри, переїзди, зміни місць дислокації… Окопи, які копати занадто складно – земля глиняна, важка; бліндажі, які насправді надійні лише до прямого влучення у них…


Відлік його воєнним дорогам почала Луганщина, селище Побєда Новоайдарського району.


- Немає вже Побєди, - каже Іван, - розбомбили через тиждень після нашого приїзду. І 32 блокпосту, що нашим був, теж уже немає. Подивіться в Інтернеті, там все є про це. Що я вам нового про це скажу?

 

Сюжет ТСН про 32 блокпост


В періоди відносного затишку Іван телефонував до рідних. «Щось тут, на полігоні у Яворові зв’язок геть кепський, - запевняв дружину бадьорим голосом. – Тому так рідко вдається подзвонити». Чоловік не хотів, щоб Інна, дружина, будучи на шостому місяці вагітності, хвилювалася. Аби підтримати й якось розрадити, зробив їй подарунок. Величезними літерами на військовій машині старанно вивів фарбою її ім’я і скинув фото, а Інна одразу прикрасила ним свою сторінку в «Однокласниках».

 

 

- Ніколи ніхто не розповість, скільки загинуло на його очах, скількох довелося винести з поля бою, у скількох довелося стріляти, - Іван говорить суворо. – Це – війна. Навіть військові між собою таке не обговорюють. Тому – не питайте.


Натомість звітує, що забезпечені вони добре. Щоправда, зізнається, переважну частину необхідного доставляють волонтери, багато привозили саме хмельницькі. А служить Іван у зенітно-артилерійському взводі у 80-ій окремій аеромобільній бригаді львівських десантників.


- Пишаюся тим, що служу у найбільш «бандерівському» полку, - каже Іван. – Та мушу визнати, що у 80-ій бригаді десантників 80 відсотків - не десантники – і прикордонники, і танкісти, і водії з авторот... А треба визнати, що боронити державу потрібно кожному з нас, аби не довелося потім дітям розповідати, що «була колись така Україна».


- Ось цього чоловіка, - показує світлину, - війна позбавила ноги. Тепер він волонтер, привіз нам оснащення. Ось ми на мосту Щастя…


З його фотографій можна уявити побут військових. З дерев’яних ящиків облаштована душова. У окопі, аби менше видно було, горить вогнище, щоб зігрітися. А вночі вогонь не розпалиш взагалі - щоб позицій своїх ворогові не здати. Військова техніка - як у страшному фільмі. А ось з-під льодяної кірки, яка щохвилини покриває воду у відрі, військові дістають картоплю…

 

Іван Кушнірук (ліворуч)

 

- Кожен знав, куди їхав, - стверджує військовий, - тому це не образливо. Болить інше. Знаєте, коли ми прийшли на схід, у серпні, нам, українській армії, вистачило б два-три тижні, аби війну закінчити й навести порядок. А наказів відповідних зверху не було! Більше того, все важке озброєння забрали. Змусили здати потужні міномети. Не дозволялась важка артилерія. Самохідні установки повідводили. Все, що більше 120 калібру, не можна використовувати. Вірили у мирний договір, тому дотримувалися усіх його інструкцій, а він, на жаль, діяв однобоко. Нашому підрозділу міномети 120 калібру поміняли на «вісімдесятки», фактично на рогатки. Складалося враження, що ця війна комусь вигідна, - знизує плечима чоловік. – Адже техніки, зброї та людей попервах вистачало… Це вже зараз Росія стільки техніки й військ настягувала…


Першого листопада у Івана народилася донечка Ярослава. І хоч як мріяла Інна, аби чоловік забрав їх з пологового, він не зміг. Приїхав додому через тиждень. А донька вже чекала татуся вдома.


Анна МОРОЗ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати