ПОВІДОМЛЕННЯ

 

Після загибелі товариша на Майдані батько трьох дітей Олексій Якубовський пішов добровольцем на війну

 

Піврічна служба добровольцем, з яких два місяці - безпосередньо у зоні проведення антитерористичної операції, змінила ставлення рівненського перукаря Олексія Якубовського до життя. Тепер він упевнений: хочеш зробити щасливим когось і сам стати щасливим – ставай вже. Не залишай на потім, бо «потім» може не настати…

 

Олексій Якубовський

 

В АТО поїхав добровольцем


Вільного художника Олексія, як він сам себе називає, у житті «до Майдану» все влаштовувало. Намагався триматися подалі від політики, тому й Майдан, коли він розпочався, не підтримував. А коли у центрі Києва загинув його товариш Сашко Храпаченко - герой Небесної сотні з Рівного, зрозумів, що більше не може залишатися осторонь подій, які відбуваються в країні.


- На початку березня, коли почалося захоплення Криму, я пішов у військкомат і записався добровольцем, - розповідає Олексій. - І, як мені там розповіли, був не першим, хто прийшов «записуватися в герої». А вже через тиждень мені зателефонували і, перепитавши, чи я не передумав йти на службу, запросили. Я був у рядовому складі, розносив повістки. Потім нас переформували. Моя посада залишалася, я міг далі служити у військкоматі, але вирішив іти добровольцем на війну. Прикро стало за державу, зрозумів, що країну треба захищати. Таких, як я, було небагато, частина добровольців вийшли зі штату, не схотіли воювати. Із 300 хлопців приблизно 60 відмовилися їхати в АТО. А з нас сформували батальйон територіальної оборони. Здебільшого це були ті, хто служив в армії, з «гражданки» були одиниці. Хто раніше не служив, складав присягу вже тут. Поміж нас були різні хлопці, і з сіл, хто роботи не мав, і з інтелігенції. Спочатку казали, що наш батальйон охоронятиме Рівненську АЕС, хоча такі об’єкти охороняють спеціальні війська, а не добровільні дружини. Після двох місяців навчань на полігоні ми самі напросилися їхати в АТО.


Ще на полігоні добровольцям сказали, що на їхнє обмундирування виділено понад два мільйони гривень, тобто усім забезпечать. Насправді – про це рівненські ЗМІ багато писали – кожен мусив подбати про засоби захисту самостійно. Олексієві на бронежилет теж збирали волонтери, але то було пізніше.


Ніхто до останнього моменту не знав, що батальйон таки їде в АТО. На момент відправлення не було ні бронежилетів, ні шоломів. З Любомирки Рівненського району їхали поїздом. З собою повантажили шкільні автобуси, боєприпаси, пересувні лазні, польові кухні, умивальники. Через дві доби прибули в Пологи Запорізької області, звідти на автобусах – в Донецьку область.

 

Закопувалися, щоб не згоріти


Колона рухалася другорядними сільськими дорогами, щоб не потрапити під обстріл. На щастя, обійшлося. Зупинилися на вертолітному полі у селищі Солнцево Старобешевського району на Донеччині.


- Щовечора з місця нашого базування у повітря підіймався вертоліт, - розповідає Олексій. – Уранці він повертався. Хлопці з гіркотою казали, що то було військове начальство, за своє життя боялося, адже масивні обстріли велися саме уночі. Вони, мабуть, про це знали. Самі ж обстріли – це навіть не страх, це жах! Уберегтися можна, тільки закопавшись в землю. У першу ніч на війні ми спали, хто де. Нам пощастило, тоді не стріляли. Наступного дня почали вгризатися в землю. І дуже вчасно, тієї ж ночі відбулося моє бойове хрещення: російські «Гради» лупили просто по нас. Одна ракета не пробила виїжджену дорогу, увіткнулася і розірвалася, ми потім могли роздивитися, чия вона.

 

Солдати в Солнцево розповідали, що їхній батальйон в Амвросіївці розбомбили, і вони звідти поїхали. Застерігали, щоб ми не їхали, бо нас там повбивають. Показували на своїх мобільних знімки, як хлопці в наметі заживо згоріли. Щоб не згоріти під час обстрілу, казали, треба закопуватися, іншого порятунку нема.
Наш комбат і справді дав наказ їхати в Амвросіївку, але ми збунтувалися і їхати відмовилися, не маючи ніякої броні. Це був усний наказ, раптом щось станеться – нічого не доведеш, ще й звинуватять, що самі винні, бо не дочекалися письмового наказу.

 

На війні основна робота – залишитися живим

 

Батальйон "Горинь" із волонтерами

 

Через деякий час батальйон, в якому служив Якубовський, таки перебазувався в Амвросіївку.


- Тамтешня місцевість – великі квадратні поля, розділені лісопосадками шириною в 4-5 дерев, в них бойовикам зручно ховати техніку, - продовжує Олексій. – Я добре запам’ятав знімки побратимів, довелося одразу братися за лопату, щоб чимшвидше вкопатися. Бліндаж на двох людей глибиною 1,8 метра й довжиною 2 метри із зигзагоподібним входом, щоб не рознесло осколком, копав тиждень. Накривалися ящиками від «Градів», насипаючи в них землю. Ховалися так постійно, бо обстріли, коли все довкола горіло й розліталося на всі боки, були не раз. Це справжнє пекло. В одного лейтенанта бліндаж вибухнув, коли він в капцях вийшов покурити. Так і живим залишився, вигоріло все. Ми йому одягом склалися.

Ні про який відпочинок на війні не може бути й мови. На війні такий адреналін, що спали по 4 години – і почувалися бадьорими. Я постійно копав, вантажив боєприпаси, снаряди. В будь-який момент міг початися обстріл, тому треба було чимшвидше сховатися в бліндаж, щоб не попасти під обстріл на складі боєприпасів. Одного разу загорілися склади зарядів до «Градів». Вони носилися по полю, як торпеди, ми потім обломки збирали. За 18 днів було 17 обстрілів. І в цьому пеклі з нашого батальйону не загинув жоден. Були поранені, контужені, але вбитих не було. Це просто диво. По телевізору тим часом розповідають, що у нас така-то ніч пройшла спокійно, без втрат, а насправді загиблі були щодня, привозили тіла з інших частин. Це були не мої бойові побратими, незнайомі мені хлопці, але ж це наші загиблі, а не «без втрат». Мені досі сняться згортки з тілами, я відчуваю цей запах… Чиїсь обірвані життя, мрії і очікування.

Особисто я в прямому бою участі не брав, на бронетранспортері не їздив, не стріляв. Стріляли інші. Але все бачив, як нас здалеку убивали. І старався залишитися живим. Мені брат сказав не сунутися, бо в мене діти. І комбат наказав берегти Стиліста - такий у мене на війні був позивний. Мені страшно згадувати, як наших хлопців, які поїхали забирати поранених під селом Петровське, посадили не на танки, а в медичні «таблетки» під українським прапорами, без супроводу і прикриття. Тільки чомусь не сказали, що наш блокпост зайняли сепаратисти. От вони їх і «прийняли» - усіх взяли в полон.

 

Сірко, батальйонний пес

 

З чубом-«оселедцем» на війні спав з гранатою


Поміж копанням бліндажа та вантажними роботами Олексій встигав стригти усіх, хто звертався. На полігоні, каже, брав по 5 гривень, в зоні АТО - по 10 гривень, жартуючи, що 5 – за стрижку, і 5 – за те, що в АТО.


- Козацьку зачіску я зробив собі ще на полігоні, - каже Олексій, - на війні вона має особливе значення. Над полоненими хлопцями з «оселедцем» знущалися з особливою жорстокістю, і про це всі знали. Її називали «зачіска смертника». І тим не менше бажаючі у мене були. Я сам завжди мав при собі гранату, спав з нею, про всяк випадок.

 

Оселедець на війні - зачіска особлива, адже особливо дратує терористів

 

Повернувшись додому, Олексій обстриг довгий чуб. Каже, тут ця стрижка нелогічна, не той символізм, що на війні. Там інші закони, інше сприйняття.

 

Щасливий, що живий


На вокзалі Олексія зустрічали дружина з дітьми й тесть. Найменший, 2-річний син, тата одразу й не впізнав. Його передав на руки тесть, і дитина тихо пригорнулася.


- Він не плакав - плакав я, - зізнався Олексій, - я був дуже щасливий. Два СМС додому написав, прощався. А було, що й не встигав написати. Дружина щаслива, що я повернувся живий. Вона дуже хотіла купити нові меблі на кухню, а я жартую: що твоя кухня, питаю? Одне пряме попадання – і її нема. Я став іншим. Тепер упевнений: хочеш зробити щасливим когось і сам стати щасливим – ставай вже. Не залишай на потім, бо «потім» може не настати, якщо несподівано прийде війна. Та й без війни людина може заснути – і більше ніколи не прокинутися...


Після повернення з війни Олексій допомагає волонтерам забезпечувати солдатів необхідним, возить пічки-буржуйки, воду, цигарки, теплий одяг. На волонтерах, каже, усе й тримається.


- Я не засуджую тих, хто не схотів їхати, хто взагалі не хоче служити, шукає усілякі медичні довідки. Усі, хто служив, розуміють: не кожен може усе це витерпіти. А жити хочуть усі. Для нас вони – товариші. Хто не хоче воювати – це їхня думка, їхня позиція», - каже Олексій.


Влад ІСАЄВ, Світлана ФЕДАС.

 

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати