ПОВІДОМЛЕННЯ

«Рідних закопав під вишнею, а сам їв горобців та листя», - спогади рівнянина, який пережив голодомор

25.11.16, 20:24

0

3449

За два роки померло майже 4 мільйони українських селян.

Щороку у четверту суботу листопада відзначаємо чи не найтрагічніший день в історії людства – День пам’яті жертв голодомору. Події майже 85-річної давнини і сьогодні не залишають нікого байдужими. Політика тогочасної влади призвела до того, що в Україні від голоду померли майже чотири мільйони українців. Ця цифра орієнтовна. Точної досі не знає ніхто. Адже тоді всіма можливими методами намагалася приховати наслідки спланованого геноциду проти власного народу. Не змогли єдине – стерти жахливі спогади про «голодний» рік у пам’яті тих, кому пощастило вижити. Напередодні чергової трагічної річниці PRESS-ЦЕНТР поспілкувався із рівнянином, який добре пам’ятає ті часи.

Пізніше історики напишуть, що голодомор спричинили масові конфіскації владою зерна у селян. Потім почали відбирати й інші продукти, доки в людей взагалі нічого не залишилося. Пік голоду в Україні припав на червень 1933 року. Найбільше його відчули мешканці центральної та східної України – Вінницька, Київська, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Чернігівська та Одеська області.

Рівнянину Григорію Чернявському 97 років. Попри свій поважний вік, цей чоловік до найменших подробиць пам’ятає ті часи, оскільки 12-річним підлітком разом із батьками проживав на Харківщині. Іноді жартує, мовляв може забути, що було вчора, але добре пам’ятає смак маминих млинців із кропиви, або паляниць із висівок проса. На смак – гливких та пісних, але тоді йому здавалося, що смачніших годі знайти.

Григорій Чернявський пережив голодомор 1932-1933 років.

Дід Григорій вже майже не чує та дуже погано бачить, практично не встає з ліжка, але може годинами розповідати про ті страшні часи.

- Я народився у селі Пригарівка, тоді це була Харківська область. Батько на той час вже помер, а нас в сім’ї було троє. Старший брат жив тоді вже у Харкові, працював прокурором. Сестра теж вже була заміжня та мала дитину. Мені ж, на той час, було лише 12 років. Тоді часи такі були, засуха, неврожай. А щоб було, чим засіяти поля колгоспні, в людей відбирали… Ті хто відбирав, документів не пред’являли, приходили у хату чоловік п’ять-шість, нишпорили всюди. Казали, що треба віддати на благо радянської влади.

Григорій Сергійович досі свято вірить, що радянська влада не могла так вчинити із власним народом, просто не пощастило (можна лише уявити наскільки сильною була пропаганда - чоловік усе життя прожив з брехнею, яку втовкмачили тоді в дитячу голову).

Люди вмирали просто на вулицях.

- Ми дітлахами по селі бігали голими і босими, знайдемо на полі, після збору врожаю, колосок – тішимося! Але ховати треба було дуже ретельно, бо якби хто побачив, було б непереливки. Пам’ятаю, як товариш мій загинув – у них в сім’ї дітей було здається дванадцятеро. Мати вареники ліпила з якоїсь січки, гарячі на стіл викинула, він потягнувся, бо вже днів десять нічого не їв, а вона зопалу його качалкою по руці вдарила. Ручка так і відпала, лише на шкірі висіла… До ранку мій товариш помер, хоча він і так би вже довго не протягнув. Люди вмирали цілими сім’ями. Щодня чув: то ті сусіди вимерли, то інші.

Від спогадів Григорія Сергійовича іноді волосся на голові стає дибки. Каже, їстівним на той час було практично усе, що росло і рухалося – коти, собаки, бур’яни, корінці. Щось запікали на вогнищі, щось їли сирим. А от канібалізму, запевняє, не було. Принаймні, він про таке не знає.

- Чоловік моєї сестри тоді працював вже шахтарем на Донбасі. Їм належався якийсь пайок – для нього і його сім’ї. Якось моя Глафіра пішла до нього на роботу за тим пайком, але повернулася ні з чим. Потім другий раз, третій, а їй: немає, приходьте завтра. Словом, коли вона в черговий раз пішла і повернулася ні з чим, ноги їй дуже набрякли. Це й не дивно, адже окрім тих паляниць з бур’яну не їла практично вже кілька тижнів. Мати теж не вставали. На ранок, коли я прокинувся, всі були мертві: мати, сестра та її дитина.

...буквально пухли з голоду.

Своїх рідних 12-річний Григорій закопав на городі під вишнею і подався пішки у Харків, до старшого брата Андрія. Каже, дорогою їв усе, що траплялося - листя фруктових дерев, горобців ловив (до речі, зловити на льоту горобця міг чи не до 80-ти років), гнилу, примерзлу капусту.

Читайте також: Рівнянину за заклики створити «поліську народну республіку» дали два роки «умовно»

Вже у Харкові брат допоміг Григорію Сергійовичу здобути освіту. Потім по роботі його скерували на Рівненщину, де він одружився та виховав двох дітей. Свого часу регадував одну із місцевих «районок».
За своє довге життя Григорій чимало побачив та пережив: голод, війну, німецький полон, тиф… Можливо, саме тому для нього до сьогодні не важливо скільки страв наварено. Головне, щоб в хаті було вдосталь хліба.

- Якщо немає хліба, то для мене нічого їсти. Напевно, це відчуття залишилося з далекого 33-го, - підсумовує співрозмовник.

Мирослава БЗІКАДЗЕ.
 

Читайте також: Актуальні рівненські новини

Читайте також: Події в суспільстві

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Суспільство

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати