ПОВІДОМЛЕННЯ

Герої чи зрадники: поки суди вирішують долі бійців колишньої 51-ї бригади, вони продовжують воювати на сході

24.11.16, 22:35

0

1377

Родичі та побратими бійців ще в 2014-му відстоювали своїх під стінами судів та ГПУ.

Історія 51-ї окремої механізованої бригади з часів початку АТО, напевно, найбільш скандальна. Після подій кінця літа 2014-го, що поділили їхнє життя на «до» і «після», одні вважають їх зрадниками та дезертирами, інші - героями. Тоді кілька десятків наших військових після боїв під Волновахою та Червонопартизанськом, через недолуге командування, без їжі, води та зброї, опинилися в полоні в окупантів. Військове керівництво тоді умило руки. А Президент Петро Порошенко 1 грудня 2014 року своїм наказом розформував 51-шу бригаду, а за місцем її дислокації створив 14-ту. Щодо «дезертирів» суди тривають і досі.

До другої річниці розформування та перейменування бригади кореспондент PRESS-ЦЕНТР побував у батьків одного із бійців колишньої 51-ї бригади, рівнянина Сергія Рищиковця, аби дізнатися, як і чим він живе зараз.

На фото Леонід Рищиковець - праворуч.

На півночі Рівненщини, в лісовому урочищі Хрести, щодня моляться Олена і Сергій Рищиковці, батьки вояка АТО. Свого часу їхній наймолодший син, Леонід, розпочав військову службу у Володимир-Волинській бригаді, у складі підрозділів ООН підтримував громадянський порядок в Іраку. Пізніше пішов служити на схід України, потрапив в полон до бойовиків і зміг вийти живим з підвалів «ДНР». А згодом, попри вмовляння батьків, знову повернувся на фронт. Бо, як і тисячі наших патріотів, які зараз захищають Україну, не зміг сидіти вдома, коли на сході ллється кров українців.

Там, де літає «Кукушка»

Вояк АТО Леонід Рищиковець родом з хутора Луко на Володимиреччині (Рівненська область). Дістатися до його батьків можна лише вузькоколійкою, більш відомою, як «кукушка». До речі, найдовшою у Європі вузькоколійкою, що вже понад століття з’єднує віддалені села Володимирецького та Зарічненського районів Рівненщини.

«Їде!», - вигукує хтось із пасажирів. Потяг, чи «поїздок» – саме так лагідно його називають місцеві, під час руху видає звуки, характерні для… танка Т-34. Не повірите, але саме у цього залізного воїна «кукушка» кілька десятиліть тому «позичила» мотор. Користується ним і донині.

Поїздок поволі рушає і за його вікнами відкривається краєвид, як в зоні АТО після ударів «Градів» - ліс подірявлений воронками від саморобних помп копачів бурштину, з обох боків колії горять торф’яники. Обабіч колії видніються суцільні піщані дюни, без краплі чорнозему. Як тут можна щось садити? Ця земля рясно родить лише каміння, яким вважають і бурштин - запечену у піску смолу реліктових сосен, що росли тут ще за часів динозаврів.

«З дитинства любив у війну бавитися. Била, але не допомогло»

На станції Луко разом зі мною виходить машиніст поїздка, п’є воду з колодязя сусідньої хати. Біля колії одиноко стоїть худорлява жінка в хустині, з великою жердиною в руках. Як амазонка. Леонід обіцяв, що мене зустріне його мама. Вітаємось. Так, це дійсно вона, Олена Федорівна Рищиковець. На свої 74 роки вона ще неймовірно жвава.

- Мій Льончик завжди хотів усіх захистити, бути військовим, як його батько та дід, - розпочала свою розповідь Олена Федорівна, поки ми йдемо на околицю Луко, до її хати. - З дитинства копав окопи, у войнушку бавився. Бувало, кличу-кличу його додому, їсти, а він у ліс втече, то якось взяла гілку з груші та й побила його так, що колючки у спину повпивалися. Бач, не допомогло… Як почалася війна на Донбасі, Льончик приїхав з Кузнецовська (нині Вараш, авт.) та й каже: мамо, тату, йду вас захищати. А перед цим утік в Ірак, воювати за мир. Невістка хотіла розлучитись, а я плакала, просила її заспокоїтись, потерпіти, молитись разом зі мною. Після полону у «сєпарів», Льончик знову втік воювати… Знову ми молимось. Якби наші з батьком сльози злити докупи, то на землі настав би потоп. А скільки сотень свічок поставили, вистачило б церкву рік освітлювати! Бог милостивий, наш Льончик живий.

Батьки Леоніда щодня моляться за здоров`я  сина.

Сергій Петрович Рищиковець на вісім років молодший за дружину, з якою побрався у досить пізньому для неї, як для сільської дівчини, віці. Бо сильно покохав. Хоча для людей лісу таке поняття як любов є досить відносним, тут більше цінують взаємодопомогу, співчуття, жалість. Немов, на підтвердження моєї думки, Олена Федорівна зізнається:

- Мій дід дуже добрий, навіть пальцем не насварив мене за сорок років заміжжя, шкодує мене дуже, в усьому допомагає.

Легенда про силу замерзлих старців

Молитись і плакати за щасливе повернення сина Олена Федорівна ходить в ліс, в урочище Хрести, що неподалік хутора. Історія цього місця налічує кілька сотень років, з покоління в покоління передається легенда про замерзлих тут старців.

На місці, де, за легендою, замерзли старці, залишають стрічки - на здоров`я та долю. 

- Достеменно ніхто вже не знає, скільки саме їх було, переказують - двоє. Ці люди старцювали від села до села, йшли до нашого хутора лютою зимою, у хуртовину. Заблукали, сіли перепочити й на цьому місці замерзли. Їх побачили тільки навесні, коли лід почав сходити. Сиділи, як живі. Хуторяни їх поховали там, де знайшли, поставили хрести. Тут точно залишився слід від їх стражденних душ, бо молитви в урочищі вже не одному допомогли в тяжку годину, - продовжує Олена Рищиковець дорогою до урочища, куди добираємося підводою. - Люди вірять, якщо повісити стрічку на хреста, а звідти зняти залишену кимось раніше, вже намолену, то можна врятуватись від багатьох напастей. От і ми з батьком тут за дітей молимось.

«Сепаратизм не пройде!»

На обід у Рищиковців була коронна тутешня страва – терта картопля, запечена в печі з домашнім маслом, в прикуску з борщем. Дуже смачно. «Пару грам» ніхто не пропонував, з певного часу у цій родині діє сухий закон. Після чаю виходимо погрітись на вулицю, на подвір’ї помічаю лавку з…гільзами від снарядів замість ніжок.

Лавка з ніжками з гільз - робота Леоніда. Креативно, зате надійно.

- То наш Льончик так жартує, але вийшло надійно, - сміється Сергій Петрович і веде мене на екскурсію навколо хати, демонструє альтанку, дві гойдалки та піч, теж побудовані руками сина.

На стіні плакат у вигляді українського прапора та силуету вояка АТО з автоматом у руках. Напис запевняє: «Сепаратизм не пройде!». Односельці кажуть, що з такими захисниками, як Леонід, вони в цьому певні.

Днями розмовляла з Леонідом Рищиковцем по мобільному і його чомусь потягнуло на роздуми. Почав аналізувати своє життя, службу в армії і дійшов висновку - все що відбувалося із ним не просто так.

- Знаєш, напевно, життя крутиться по спіралі, бо знову втрапляєш майже у ту ж точку, з якої вийшов… Колись, у мирні часи, коли я страшенно хотів служити, воювати, мене звільнили з 51-ї окремої механізованої бригади за перевищення повноважень, за статтею. В тодішній сонній армії не терпіли гарячих хлопців. Тепер служу на Донбасі, у тій самій бригаді, тільки називається вона після певних подій не 51-ша, а 14-та. Що за метаморфози? Можливо, я людина війни?, - запитанням завершив зв’язок Леонід.

Світлана ФЕДОНЮК.

 

Читайте також: Найцікавіші новини Рівненщини

Читайте також: Антитерористична операція

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Особлива тема

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати