ПОВІДОМЛЕННЯ

Від зібрань у львівській кав’ярні до парламенту: історія становлення однієї із найстаріших партій України

07.10.16, 16:19

0

4371

Перші мітинги СНПУ у Львові.

Цими днями своє 25-річчя святкує одна з найстаріших в Україні політичних партій – ВО «Свобода». Перші осередки на Львівщині вони почали розбудовувати ще задовго до появи навіть таких історично важливих для нашої країни партій як «РУХ» та «КУН». «Свободівці» мають власних народних обранців, як у Верховній, так і у місцевих радах та досвід державного керівництва у непростий після Майдану час. Ряди її партійців нараховують десятки тисяч членів по всій Україні. І в рази більше тих, хто їм симпатизує. Однак, це все сьогодні. А в далекому 1991-му то була група студентів та, як тоді було прийнято говорити, робітничої молоді об’єднаних спільною патріотичною ідеєю побудови могутньої Української Держави.

«Змін вимагають наші серця»

Нічим особливо не виділяється будівля на перетині з вулицею Лесі Українки та проспекту Свободи... Звичайно, якщо взагалі можна так говорити про будинки в центрі Львова, який весь вважають музеєм під відкритим небом. Зараз в цій будівлі знаходиться один з підрозділів міськвиконкому – ЛКП «Муніципальна дружина», а в далекому 1991 році його займала громадська організація «Варта РУХу». Саме в цьому будинку було вирішено створити партію «Свобода». Щоправда, називалася вона тоді по-іншому.

В цій будівлі виникла ідея створити «Свободу». 

- Там був просторий актовий зал, де ми всі збиралися, - представники «Варти РУХу», «Спадщини» , «Студентського братства» та «Українських ветеранів Афганістану», - розповідає викладач Львівської академії мистецтв Богдан Салій - один з тих, хто стояв біля витоків «Свободи». - Саме тут вперше прозвучала думка: а чому б нам не об`єднатися і не створити політичну партію. Це був початок 90-х, хвиля національного піднесення, і ряд молодіжних організацій вже тоді не влаштовувала позиція, озвучена офіційно (Леонідом Кравчуком в 1991 році - прим. ред.) - «Побудуємо таку державу, щоб росіянам жилося краще, ніж в Росії, а євреям - краще, ніж в Ізраїлі». Виникало питання: для кого ж тоді будується ця держава? Ми хотіли створити організацію в формі політичної партії, яка б по-іншому ставила питання майбутнього будівництва держави.

Перша назва була - Соціал-національна партія України. «Свободою» вона стала значно пізніше – в 2004 році.

В цій будівлі у центрі Львова знаходилося «Студентське Братство», яке очолював Олег Тягнибок.

Цікавий факт – з будівлею у центрі міста на проспекті Шевченка, 23, в якій в радянські часи розташовувався Львівський міський комітет комсомолу, пов`язаний старт політичної кар`єри Олега Тягнибока. На початку 90-х років майбутній лідер «Свободи» очолював «Студентське Братство» львівського медінституту. «Братчики» зайняли спорожніле приміщення міськкому комсомолу, одразу після розпуску цієї організації.

«Комуняку – на гілляку»

СНПУ протиставляла себе всьому тодішньому політикуму: члени партії закликали відсторонити від влади комуністичну номенклатуру і оздоровити таким чином українське суспільство. Ідеологічною основою Соціал-національної партії стали праці провідника ОУН Ярослава Стецька, зокрема, його «Дві революції». В партію приймали тільки українців і не приймали атеїстів та комуністів. Останнім, до речі, відмовляли не лише з ідеологічних міркувань.

- Ми ніколи не робили якогось розмежування по віросповіданню. Однак мали чітке переконання: якщо людина не вірить в Бога, то як вона може повірити в ідеї, котрі сповідує партія, - розповідає кореспонденту PRESS-ЦЕНТР лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок. - Що стосується колишніх комуністів, то їх принципово не приймали до лав партії. Бачили, як після розвалу СРСР колишні комуністи, яких ми між собою називали кар’єристами, вступали в той же РУХ чи КУН і поступово знищували ці партії зсередини. Виняток робили лише для колишніх членів компартії - військовослужбовців, бо розуміли, що за радянської влади військові не могли не бути членами партії. 

Оскільки на початку 90-х людей старшого віку без «компартійного минулого» було не багато, актив партії почали формувати із не зіпсованої «ідеями комунізму» молоді - від 20-ти до 30 років. Екс-віце-спікер парламенту, а зараз голова фракції ВО «Свобода» у Львівській облраді Руслан Кошулинський пригадує, як потрапив до лав партії:

Руслан Кошулинський. Фото з сайту Вголос.

- Я в «Свободу» попав цілком випадково, кум привів. Це була середина 1990-х, розруха, нестабільність… На той момент мені було років 25-26, я щойно повернувся із заробітків з Тайги – видобував там золото. Там до нас, українців, місцеві ставилися, наче до нижчого сорту. І хоч мав гроші, коли в Україну приїхав, зрозумів, що тут не потрібен. Наче не в себе вдома. Якось на кухні, за філіжанкою кави з кумом розговорилися. Я почав нарікати – мовляв, те не так, і це не так. А він каже: «А чого ти ниєш? Хочеш змін – бери й міняй сам». Він на той час уже був членом майбутньої «Свободи», бо тоді вона називалася Соціал-національна партія України, і , фактично, привів мене за руку. Мене приваблювало у «Свободі», окрім ідеології, дисципліна і контроль. Пам’ятаю, як одного разу мені доручили розклеїли листівки. А дощ лив, як зараз. Словом, я не розклеїв. Наступного дня з мене строго запитали – що й до чого. Пробачили, звичайно, бо причина поважна була (сміється. -Авт.), але я зрозумів, що тут з цим все серйозно.

Читайте також: З вітерцем під хмарами: з Києва до Львова запустять швидкісний двоповерховий поїзд

Майбутні «свободівці» особливо не розкошували. Партія не мала навіть свого власного приміщення. Тож на початку 90-х улюбленим місцем для партзборів було кафе в центрі міста, яке львів’яни між собою називали «Мертвий півень».

Богдан Салій - один з тих, хто стояв біля витоків «Свободи».

- Офіційно це кафе називалося «Старий Львів», але в народі його всі знали як «Мертвий півень», - згадує Богдан Салій. - Прозвали так за те, що біля входу висів флюгер - залізний півень. Крім нас, завсідниками тут були і студенти-музиканти, які пізніше так і назвали свою рок-групу. Тут ми дискутували, сперечалися, щось доводили, рокери репетирували. Словом, життя вирувало!

Зараз на цьому місці – фастфуд «BigPlate».

Лідер «Свободи» з дитинства не любив КДБістів і був старанним учнем

Чи був Олег Тягнибок бунтарем і ватажком із самого дитинства - сказати складно. Народився він в сім`ї репресованих. Його дідуся - греко-католицького священика з родиною на сім років вивезли до Сибіру за те, що не захотів прийняти Московське православ`я. З дитинства Олег запам`ятав обшуки КДБістів в своїй квартирі, і підсвідомо зробив вибір ще тоді, коли в будинку після обшуків безслідно зникали цінні речі та старі фотографії.

Закінчив львівську середню школу №8 з поглибленим вивченням німецької мови. До речі, це - найстаріший шкільний заклад в місті, йому майже 200 років. Свого часу цю ж школу закінчували Маркіян Шашкевич і Станіслав Лем.

Львівська середня школа №8, в якій навчався Олег Тягнибок.

Учня Олега Тягнибока тут пам`ятають і зараз. Кажуть, навчався добре, і поведінка «не шкутильгала». Класним керівником у нього була вчителька російської мови Лариса Богуцька (до слова, мама відомого нині в Україні продюсера і шоу-мена Олександра Богуцького), нажаль, вже покійна.

Нинішній директор школи №8 Михайло Ерстенюк тоді викладав у класі Тягнибока ДПЮ:

- Він був таким класичним учнем - акуратним, ввічливим, уважним, відповідальним, добре вчився, та й про поведінку нічого сказати не можу, - каже вчитель. – Активно займався спортом.

Разом перегортаємо класний журнал. У 10 класі в Олега стояло лише дві четвірки - з алгебри і геометрії. Навіть з російської - лише п`ятірки.Сфотографувати сторінку з журналу директор журналісту PRESS-ЦЕНТР відмовив: мовляв, інформація конфіденційна.

Якщо Україна потребує, то медицина зачекає

Як старанного і цілеспрямованого пам’ятають Олега Тягнибока і у Львівській міській клінічній лікарні швидкої допомоги. Тут майбутній політик спочатку працював медбратом, а потім інтерном.

- Я був керівником його інтернатури, - згадує лікар-уролог лікарні швидкої допомоги Володимир Івашко. - Олег спочатку був в хірургії, а потім його перевели до нас в урологію. Він здався мені цілеспрямованим хлопцем, дуже серйозно ставився до роботи. Але я йому відразу сказав: або політика, або медицина, поєднувати не вийде. Він вибрав політику.

Читайте також: «Вийди, бо з тебе ціле озеро натече!» Водій львівської маршрутки вигнав в дощ 11-річного хлопчика

Сам Тягнибок каже, що спочатку займатися політикою не планував. Бачив себе хірургом. Однак політичне життя в країні внесло свої корективи:

  Олег Тягнибок.

- У мене в інтернатурі ще був професор Фільц по загальній хірургії Пригадую, як доводилося в нього відпрошуватися на якісь акції. Він завжди відпускав і казав: «Україна тебе зараз більше потребує, а медицина - зачекає». Потім я зрозумів, щоб стати хорошим лікарем-хірургом, маю днювати і ночувати в лікарні. Постійно практикуватися, а на це бракувало часу. Тож після того, як став депутатом Львівської обласної ради від СНПУ в 1994 році, довелося робити вибір. І я остаточно обрав політику.

Через чотири роки, в 1998 майбутній лідер «Свободи» вперше потрапив до Верховної Ради, пройшовши по мажоритарному округу із центром у місті Броди Львівської області. З того часу він залишився у великій політиці.

«Обличчя партії може змінитися, але не ідеологія»

Так званий ребрендинг Соціал-національної партії України провели у 2004 році. Тоді, перед Помаранчевою революцією вона отримала нову назву «Свобода» та нового лідера – Олега Тягнибока. Втім, по-великому рахунку, змінилася лише назва партії. Пізніше, пан Тягнибок скаже, що в політиці головне бути послідовним. Навіть тоді, коли виникає потреба змінити назву партії, її ідеологія має залишатися незмінною.

Першу серйозну політичну перемогу «свободівці» відсвяткували лише чотири роки тому. Тоді ця політична сила, єдина з-поміж решти націоналістично спрямованих, провела до парламенту одразу 37 своїх представників, утворивши там чималу депутатську фракцію. Хороші результати вони показали і по виборах до місцевих рад по всій Україні. Отримали кількох своїх міських голів, навіть на сході держави.

Після Революції Гідності та втечі Януковича, в перехідний і, напевно, один з найважчих періодів для нашої країни, «свободівці» були одними із тих, хто взяв на себе відповідальність вирівняти ситуацію в Україні. Робили це не лише на найвищому рівні, отримавши серйозні посади у керівництві ВРУ та крісла в Кабміні, а й на місцях – поставивши своїх людей на чолі багатьох обласних державних адміністрації та місцевих рад.

Втім, у політиці так само, як і у спорті – на зміну перемогам приходять поразки і навпаки. Через два роки на дострокових парламентських виборах партія не змогла подолати прохідний бар’єр у 5 % до ВРУ. Після цього керівництво «Свободи» прийняло рішення відкликати своїх людей із представницьких органів влади.

«Ми виконали своє завдання та в умовах війни втримали під контролем ситуацію в країні», – йшлося тоді у повідомленні партії.

Націоналісти своє рішення пояснили тим, що після позачергових парламентських виборів уся відповідальність за політичну та соціально-економічну ситуацію в державі лягає на учасників парламентської коаліції.

Поразка на виборах не суттєво, але все ж відобразилася на кількісному складі ВО «Свобода». Частина її членів поклали в шухляди свої партквитки, або поміняли на інші - більш фаворитних на той час політичних партій. Втім, ця кількість, в порівнянні із загальною, дуже незначна.

- Ми зробили висновки, провели внутрішню люстрацію і виключили з партії більше тисячі членів. Вже за півроку це дало свої позитивні результати і на рейтингах партії, і на кількості охочих вступити до наших рядів. В цьому сенс політики. Партія сьогодні може бути при владі, а завтра – ні. Одні люди приходять, а інші – йдуть. Партія, як живий організм, який постійно оновлюється. Незмінними залишаються лише ідейні члени, і таких у ВО «Свобода» переважна більшість, - підсумував у розмові з кореспондентом PRESS-ЦЕНТР Олег Тягнибок.

Незважаючи на дрібні негаразди, за двадцять п’ять років здобутків у «Свободи» в рази більше. Націоналісти не мають своєї фракції у Верховній Раді, однак боротьбу за інтереси українців у стінах парламенту ведуть п’ятеро нардепів-«свободівців». Ту патріотичну ідею, яка виникла у далекому 1991 році в студентів із Львівщини, нині втілюють у сотнях місцевих рад, навіть на Донбасі. Крім того, тисячі тих, хто донедавна були рядовими партійцями чи депутатами рад різних рівнів, сьогодні взяли до рук зброю для того, щоб захищати українську національну ідею у війні з Росією на сході України.

Мирослава БЗІКАДЗЕ, Влад ІСАЄВ.

Читайте також: Більше свіжих новин Львова

Читайте також: Внутрішня політика

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Політикум

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати