ПОВІДОМЛЕННЯ

«25 років - все тільки починається»: спогади тих, хто стояв біля витоків незалежності України

24.08.16, 10:27

0

3049

Саме Львів вважають колискою Незалежності України. Тут відбувся ряд подій, без яких проголошення Акта незалежності у серпні 1991 року, напевно, було б неможливим. Тоді, наприкінці 80-х, ще не вигукували «Слава Україні!», не ходили масово у вишиванках та не палили  шини за першої ж нагоди. Однак було зрозуміло, що грядуть зміни і народ вже не зупинити. Почалися перші демократичні мітинги та походи. Іноді вони могли тривати цілий день. Люди збиралися спонтанно та імпровізовано. Нікого не зганяли туди насильно, не звозили автобусами і не платили за участь гроші. Площа Ринок, пам’ятник Іванові Франку, стадіон «Джружба» (нині – «Україна»), «львівська клумба» (сьогодні там стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку)... Тут можна було почути те, про що у тодішніх газетах та по телебаченню говорити було не прийнято. 

Наприкінці 1980-х в Україну починають повертатися з тюрем та заслань дисиденти, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Микола Руденко, Ігор Калинець, котрі відновлюють діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ). У грудні 1987 року В’ячеслав Чорновіл разом з Ігорем Калинцем, Миколою Руденком, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими діячами ухвалили декларацію про створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, утворили Комітет захисту УГКЦ на чолі із Іваном Гелем.

З кінця 1987 року українські неформали намагаються започаткувати такий собі засіб донесення своїх ідей до громадськості, як мітинги та демонстрації. Спершу влада намагалася всіляко блокадами та арештами завадити цьому.

13 червня 1988 року, перед пам`ятником Іванові Франку у Львові вперше за багато десятиліть відбулося масове, але не санкціоноване владою громадсько-політичне віче. На ньому активісти створили Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка. До його складу ввійшли Роман Іваничук, Михайло Косів, Ірина Калинець, Роман Крип’якевич та інші. А вже через три дні, 16 червня, біля пам`ятника Іванові Франку відбувся другий, численніший, мітинг, на якому громаді мали представити делегатів XIX конференції КПРС. Тоді під університетом ім. Івана Франка зібралося кілька тисяч львів`ян, і делегати змушені були вийти до народу. Цей мітинг вели Іван Макар та Ірина Калинець, на ньому виступили також Ігор Деркач, В`ячеслав Чорновіл, Ярослав Путько, Богдан Горинь, Павло Шеремета, Михайло Горинь, Іван Макар. Ще одного делегата – тодішнього начальника КДБ у Львівській області пана Малика на мітингу не було, однак його підлеглі ретельно фіксували все, що відбувалося, збираючи компромат на учасників.

- Ми розуміли, що у ті дні вершилася наша історія. Хоча, чого гріха таїти – було досить лячно: кар’єра, робота, сім’я… Ніхто ж не знав, чим усе обернеться, - розповідає кореспонденту PRESS-ЦЕНТР львів’янка, вчитель української мови Оксана Гнатишин. – Хоча не піти на ті перші мітинги не могли, це було наче мара якась – затягувало, ніби у вир. А наступного дня навіть не знали, що учням розповідати: з одного боку аж розпирало від гордості за нашу державу, а з другого хвилювалися, щоб з роботи не погнали (сміється).

Учасники мітингу вирішили проводити такі всенародні зібрання на тому самому місці кожного першого четверга щомісяця, а 21 червня — на стадіоні «Дружба» (нині – «Україна»), остаточно сформулювати й ухвалити настанови делегатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові.

А далі пішло-поїхало. До прокуратури викликали Чорновола, Ірину Калинець та Івана Макара. Тим не менше, на стадіоні зібралося понад 10 тисяч львів’ян. Зважаючи на провокації, ініціатор зібрання Ірина Калинець закликала громаду розійтися. 23 червня на Личаківському цвинтарі відбулася панахида біля братської могили закатованих у львівських тюрмах 1941 року. На панахиді вперше були присутні кількасот людей.

Пам’ятник Леніну демонтували 14 вересня 1990 року у присутності 50 тисяч громадян.

Так закінчувалися «десять днів, що сколихнули Львів», які стали початком великих національних і суспільних зрушень в Україні.

- 22 січня 1989 року на Святоюрському подвір’ї у Львові ми зібрали кілька тисяч свідомих громадян з нагоди 70-річчя Злуки ЗУНР та УНР, - ділиться спогадами про ті події із кореспондентом PRESS-ЦЕНТР поет, політв’язень та колишній дисидент Ігор Калинець. – Тим не менше, вся подальша наша громадська позиція була присвячена відновленню української державності і проголошенню дня цієї віднови. Ще довго наша держава була ніби продовженням УРСР. Щоб побороти цю шкідливу інерцію, пройшов не один рік.  

Підняття державного прапора України, розміром 3 на 6 метрів над Львовом 3 квітня 1990 року.

Перед лицем неминучих змін тодішній політичний режим в Україні став незворотньо застарілим. Поступово хвиля національного піднесення докотилася до столиці та інших міст, навіть денаціоналізованого Донбасу. 28 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР прийняла закон про державність української мови, 1 грудня, під час візиту Горбачова до Ватикану, оголосили про легалізацію Української католицької церкви, а 21 січня 1990 року,  на честь відзначення Акта про злуку (22 січня 1919 року) Народний Рух під керівництвом В’ячеслава Чорновола організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. Ця акція за різними даними зібрала тоді від 400 тисяч до 3 млн. людей.

Потім були Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою УPCP 16 липня 1990 року (це фактично була програма побудови незалежної держави), та так званий ДКНС (ГКЧП) у Москві - державний переворот, котрий став незворотньою точкою відліку до Незалежності. Після його придушення, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України.

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв`язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України», - йшлося у документі.

Після цього до зали Верховної Ради депутати внесли величезний синьо-жовтий прапор розміром 8 на 4 метри і накрили ним трибуну. А 4 вересня державний прапор України підняли над куполом Ради.  

Про ці події українці зараз згадують з ностальгією. Мовляв, так гарно все починалося... 

- Сьогодні патріотичні сили святкують, радіють, хоч далеко не все у нас так гладко. Чого варта лише війна на сході, - підсумував свої спогади колишній дисидент Ігор Калинець.

Своєю чергою, експерти та історики стверджують, що незалежність не дається без крові, наводячи приклади Прибалтики та Грузії. Тож, не виключено, що в українців усе тільки починається. Боляче лише, що за цей початок ми платимо таку високу ціну.

Мирослава БЗІКАДЗЕ.

Фото Любомира Криси, та з відкритих джерел в Інтренеті.

Читайте також: Найцікавіші новини Львівщини

Читайте також: Події в суспільстві

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин
Читайте також - Суспільство

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати