ПОВІДОМЛЕННЯ

 

Він служить у церкві Московського патріархату

 

43-річний майор, лікар Рівненського госпіталю Руслан Салійчук без сліз не може дивитись відео, на якому його бойовий товариш Роман Недахівський з Ковеля співає пісню під гітару на його слова. Роман загинув, а Руслан із зони АТО повернувся додому. І після цього прийняв сан диякона, оскільки давно мріяв присвятити себе служінню Богу. Та й Руслан впевнений: щоденні молитви рятували на сході під час обстрілів.

 

 

 

«У зоні АТО я молився щодня. І міни не долітали, або перелітали»


У червні цього року Руслан Салійчук у складі медичної бригади від Рівненського госпіталю потрапив у зону АТО. Про те, що вони будуть там, членам бригади спочатку не повідомили. Сказали, що вони їдуть у Миколаїв на полігон. Втім, виявилося, що місцем їхнього призначення була Луганська область.


- Ми приїхали у село Варварівка на недобудований консервний завод. Це за п’ять кілометрів від Рубіжного, недалеко від Лисичанська і Сєвєродонецька. Перші 10 днів був період перемир’я. Тож по нас не стріляли. Потім ми двічі потрапляли під мінометний обстріл. Там я молився щодня. І, мабуть, Бог оберігав нас. Бо міни або не долітали, або перелітали через нас. Спали ми там у наметах, деякі інші вояки - на дерев’яних настилах на бетоні, пили привозну воду, годувала нас польова кухня, мились у збитому з дощок літньому душі, постійно скрізь ходили зі зброєю, рили траншеї. Що там найбільше здивувало? Те, що не було чіткої організації. Скажімо, понад половина батальйону – це були мобілізовані особи, а не кадрові військові. Чому так? Ще. Там хірург з вищою категорією, як у мене, не був потрібен. Досить було санінструктора, щоб робити перев’язки чи накладати джгути. Тобто, на мою думку, це було неефективне використання мого досвіду і знань. Вони б більше пригодилися у госпіталі, де поранених оперують. А найбільше обурювало у зоні АТО те, що місцеві мешканці – здорові чоловіки – не захищають свою державу. Мимоволі, виникали думки: чи це не спеціально воювати на схід відправляють західняків, щоб їх винищити. Бо вони таки, як показав Майдан, - сила.


Після першого мінометного обстрілу у Руслана, який в юності писав вірші, народилося дві пісні на музику бойового товариша Романа Недахівскього. В одній з пісень так і запитується: «За що воювали? Кому це потрібно?».

 

 Автор музики і виконавець Роман Недахівський. Загинув у зоні АТО

 

Уперше в ролі майже диякона спробував себе в Іраку

 

Стати військовим Руслан Салійчук мріяв з дитинства. Але після школи, за порадою мами, вступив до Дубенського медучилища. Після його закінчення, всупереч маминій волі, здійснив давню мрію і пішов служити в армію. Але оскільки медицина таки хлопця зацікавила, отримав згодом спеціальність військового хірурга у Ленінградській військово-медичній академії. Працював за фахом спочатку в Росії, потім – в Україні. Після того, як у 1992 році йому довелося вперше постраждати за віру (тоді у Московського патріархату намагалися відібрати верхній храм Свято-Воскресенського собору у Рівному, а Руслан не міг стояти осторонь цього, бо захищали храм його батьки), він став частіше бувати у храмах, сповідатися. І у Руслана навіть виникала думка піти в монастир. Але митрополит Петербурзький і Ладозький Іоанн, до якого прийшов за благословенням, сказав, що спочатку потрібно себе випробувати.

 

Уперше допомагати священику вести службу, співаючи молитви, Руслану довелося в Іраку. Священик з Дрогобича, який приїхав з ними у складі миротворчої місії Збройних сил України, шукав серед військових собі помічника. Руслан, у якого на той момент мама, закінчивши заочно духовне училище, вже співала у церковному хорі, визвався допомагати, бо мав досвід підспівування у церковному хорі під маминим керівництвом.


Коли постало питання про створення храму при Рівненському військовому госпіталі, один з військових керівників, знаючи про досвід Руслана в Іраку, звернувся до нього з проханням взяти участь у створенні релігійної громади. І вже тут військовий хірург три роки продовжував співати у церковному хорі, доки будували госпітальний храм. Після цього протягом п’яти років Руслан співав у церковному хорі Свято-Катеринівського храму у Здолбунові.

 

Військовий шолом і лікарська шапочка - у Руслана Салійчука на робочому місці поруч

 

А навесні торік, коли на душі йому було важко через проблеми на роботі, він задумався над тим, що, можливо, його покликання – не тільки медицина. Бо, насамперед, треба зцілювати душу, а не тіло, і захотів навчатися у духовній семінарії. Духівник Руслана направив його за благословенням на це до владики Рівненського та Острозького Варфоломія. Хоч благословення він отримав, але у Луцьку семінарію його не зарахували. Бо виявилося, що заочно навчатися там можуть лише ті, хто має духовний сан. А кидати роботу, щоб навчатися на стаціонарі, Руслан не хотів. Все-таки на той момент у них з дружиною вже було двоє дітей. До речі, за порадою священика дружину собі Руслан знайшов на службі у храмі.


Взимку торік владика Рівненський і Острозький Варфоломій, до якого знову звернувся за порадою Руслан, порадив не забирати документи з семінарії, запропонувавши прийняти сан диякона у госпітальній церкві. Руслан, якому ще під час навчання у Ленінграді колись мандрівник-провидець сказав, що він стане священиком, здивувався цим словам владики. Він вагався зробити такий важливий крок, та й дружина спочатку цього не схвалювала. Тому владика це питання відклав.


«Той чи інший патріархат – це політика. А Бог – це любов»


На початку серпня Руслан Салійчук повернувся із зони АТО. А 13 вересня митрополит Рівненський та Острозький Варфоломій надав йому сан диякона. Зробив це під час освячення госпітального храму. Втім, служить новоспечений диякон не тут, а у церкві Георгія Побідоносця у Здолбунові. Кидати лікарську практику не збирається, хоч і навчатиметься у духовній семінарії.

 

 

- Лікар – це інструмент в руках Бога, - каже Руслан. – Через нього Бог людину зцілює. А якщо не виходить її вилікувати, значить твоя допомога не потрібна, бо хвороба дається для спокутування гріхів.


На делікатне питання щодо його приналежності до Московського патріархату, московський патріарх Кирило якого, за повідомленнями ЗМІ, благословив війну Росії з Україною, Руслан Салійчук відповідає так:


- Моя покійна бабця казала: «Не можна зрадити вірі своїх батьків і прадідів та Батьківщині. Віра і Батьківщина – одна на все життя». Ми не знаємо точно, що там насправді казав патріарх Кирило. Якщо казав щось погане – відповідатиме перед Богом за свої слова. Ще. Той чи інший патріархат – це політика. І захоплення храмів представниками патріархатів – це політика і насильство. А Бог – це любов, а не насильство.


Мирослава ШЕРШЕНЬ.


 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати