ПОВІДОМЛЕННЯ

 
Приїхавши до Львова, 36-річний Роман Кисляк підпрацьовує таксистом, а до того він допомагав виїжджати з окупованого Донбасу своїм землякам.


А ще раніше, отримавши освіту журналіста та психолога, видавав християнську газету для людей з особливими потребами. Так було років з 10, поки до влади не прийшов Янукович. Потім, каже, довелося закинути видавничу справу і сісти за кермо, аби прогодувати себе та допомогти батькам.


Роман – унікальна людина. Перш за все тому, що хоч він і з особливими потребами, проте – з особливими можливостями. Йому важко говорити і рухатися, однак він не звик скиглити і жалітися на долю, а тим більше – просити когось про допомогу. Хлопець вважає, що в змозі забезпечити себе сам. Однак не розуміє, чому таких, як він не беруть до армії, адже в Ізраїлі служать навіть візочники. І він міг би бути на фронті.

 


- Я не можу тут відсиджуватися, коли там, в окопах гинуть хлопці, - пояснює Роман. – Ми були упевнені, що ще минулого вересня все закінчиться, проте не склалося…


Роман Кисляк родом із Макіївки. Там зараз живуть його батьки, сестра з дітьми змушена була переїхати до Маріуполя. Роман каже, що там, удома, він завжди був «бандерівцем». Не міг сидіти склавши руки, і коли почалася Революція Гідності.


- Я з перших днів був в автосотні Донецька, стояв на Євромайдані, їздив до Києва, - розповідає чоловік. – Однак тривало це не довго, бо вже на День Соборності, 22 січня, Євромайдан в Донецьку розігнали тітушки: вони били нас, навіть незважаючи на дівчат, облили фарбою. Пізніше «народного губернатора» Губарєва я згадав, що бачив серед них. Однак ми не здалися і на місці Євромайдану організували Молитовний майдан. Збиралися там, молилися, обговорювали останні новини (а тоді вже почалася війна на Донбасі) і думали, чим можемо допомогти хлопцям на передовій.

 

 

Так Роман став волонтером. Він вирішив, що може вивозити із окупованих територій людей, своїх земляків – жінок, дітей, старих.


- Я спочатку навіть не думав виїжджати, - зізнається хлопець. – Ну куди я поїду? Я тут народився, тут моя Батьківщина. Вирішив допомагати землякам. Пам’ятаю, як в Піски їхав. Навколо – міни та «розтяжки». Не знав, як проїхати. Якби не бабусі, котрих зустрів дорогою, то не впевнений, чи живий би залишився – вони сіли до мене в машину і показали, як об’їхати міни, а далі наказали йти пішки, бо машиною вже не проїду. Звідти я вивозив 96-річну бабусю. Вона до того чотири дні просиділа у підвалі, наполовину заповненому водою, бо дах її хати розбили «градами». Бідна, як вона зраділа, коли я приїхав – цілувала, обнімала! За що, не розумію, адже я лише «посередник» між кермом і педалями. А потім вона ще три кілометри до моєї машини пішки йшла. А одного разу в мою машину набилося аж 13 чоловік! Я навіть не уявляю, як вони всі помістилися. Але отоді я зрозумів, що таке «стріляні люди» - вони не мають страху.


Таких історій Роман може розповісти безліч. Людей з окупованого Донбасу евакуйовував майже впродовж року, спочатку на батьковій машині, потім на своїй. Аж поки сепаратисти не приставили до скроні пістолета.


- Це було дуже страшно, - каже Роман. – У Шахтарськ я їхав за дідусем і там мене взяли бандити «ДНР». Приставили до скроні дуло пістолета, закинули мене в мою ж машину на заднє сидіння, один із них сів за кермо і кудись повезли. Я кажу, що мені страшно, а вони сміються, з наших написів українською на узбіччі кепкують, кажуть: «А классно мы Шахтерск уделали! Круче, чем Чечню!». Привезли в Донецьк і кинули, добре, що машину не забрали. Але мені сказали прямо: аби ти забираєшся геть з Донбасу, або… Довелося виїжджати, мене фактично вигнали.

 

 

Дізналася про це знайома Романа зі Львова. Вона звернулася в місцеву організацію, яка допомагає людям, хворим на ДЦП. Так Роман опинився у Львові. Минув уже рік, живе в монастирі, монахи допомогли і машину купити.


- Деякі гроші я мав, трохи – батьки допомогли, решту – монахи, - каже хлопець. – Отак і перебиваюся заробітками, хоча дуже хотів би мати нормальну роботу, аби забезпечити себе і допомагати іншим.
До речі, у Львові Роман намагався її знайти офіційно. Однак спочатку впродовж двох місяців його не ставили на облік в місцевому центрі зайнятості – увесь час бракувало якоїсь довідки, за якою треба було їхати в зону АТО, потім він один раз не з’явився, аби відмітитися, бо був у волонтерських справах в Одесі, і з обліку його зняли. Так і не запропонувавши жодного разу роботи. А ще виникли проблеми з підписом – Романові важко розписатися.


Час від часу навідуються батьки, але надовго залишити будинок в Макіївці бояться, тому мусять їздити туди-сюди.


- Там повно мародерів, - каже Роман. – Не оглянешся, як з хати усе винесуть. А то й хату заберуть. Росіяни квартири там зараз за безцінь скуповують, а місцевим їсти нічого.


Тим не менше, Роман вірить, що рано чи пізно війна закінчиться і він зможе повернутися додому. Однак, чи захоче повертатися, наразі не знає.


Мирослава ЯРЕМКІВ.

 

Поділитися в соціальних мережах

Коментувати

Огляд популярних новин

Обговорюють і коментують
Напишить свій коментар
  • Коментарі 0
  • Правила коментування
  • Гість
  • Коментувати